А от слони, яких я собі уявляла, вулицями не ходять! Проте індійськими районами розгулюють корови і запросто кладуть свої «священні млинці» перед порогами заможних будинків. Корова для індусів Малайзії така сама священна тварина, як і в самій Індії.
До речі, населення Малайзії складають три чільних народності — індійці, китайці і власне самі малайці.
Але про це — в наступному повідомленні...
CMC
На жаль, жодних «диких племен»! Я навіть розчарована...
Столиця Малайзії — Куала-Лумпур вражає своєю цивілізованістю. Саме тут знаходяться найвищі у світі башти-близнюки. Від сумнозвісних американських їх відрізняє лише форма: вони циліндричні. Але їм нічого не загрожує.
До столиці Малайзії я потрапила вночі. Перед тим був довгий переліт, який теж можна зарахувати в «мандрівочку». Діставалися до іншого континенту, зробивши великий гак спочатку до Амстердама, далі до Сінгапура, а вже потім невеликим літаком ще з півгодини — до Куала-Лумпура.
Чомусь у Сінгапурі тенькнуло серце: от би вийти просто туг і непомітно загубитися у пістрявому натовпі. Можливо, це відбулося через те, що аеропорт Сінгапура вражає своїми масштабами, багатством і людським розмаїттям. Вітер мандрів б'є в голову саме тут, перед ним важко встояти. Аеропорт Сінгапура — місто в місті. Найбільший у світі, з різнорівневими електричками, що курсують від терміналу до терміналу, ресторанами, кав'ярнями та магазинами. В ньому можна заблукати і не потрапити на потрібний літак. У Сінгапурі пасажири, навіть якщо летять з Північного полюса, сходять з літаків у квітчастих шортах та футболках, хіба що не тримають у руках маски, ласти та надувні матраци. Звідси прямують у всі найекзотичніші курортні місця. За годину до літака хочеться 72 встигнути надихатися «бананово-лимонною» країною і, кинувши монетку у фонтан, загадати бажання, що колись мандруватимеш не лише аеропортом.
У літаку до Куала-Лумпура обслуговують екзотичної краси стюардеси: замість звичної форми вони одягнені в шовкові кімоно яскраво-синього кольору з вишитими на них малиновими квітами. З високими зачісками, з очима, підведеними довгими «стрілками», рухаються дрібними кроками, мов японські гетери, і весь час усміхаються. Усмішка — візитівка Малайзії, з нею тут народжуються, живуть і... помирають, переходячи в наступне, «краще» життя.
Ніч, яка зустріла нас у Куала-Лумпурі, підсві-чена тисячами різнобарвних вогників. На перших порах, доки звикнеш, дихати трохи важко. Таке враження, що потрапив до критого басейну: з усіх боків тебе оточує задушлива тепла вологість. Щоб швидше адаптуватися, ранку не чекаю. Незважаючи на пізню годину, ледь влаштувавшись у номері і кинувши речі, вирушаю на дослідження місцевості під трохи здивованим поглядом портьє. Але він нічого не питає, певно, гадає, що я тут не вперше і впораюся з нічним маршрутом.
Виходжу в ніч, під зливу вогнів незнайомого великого міста. Звісно, заблукати — не проблема. Тому намагаюся старанно запам'ятовувати клумби, фонтани, назви вулиць, беручи курс на освітлені башти-близнюки.
Ось це нестримне бажання — йти, йти і йти незнайомим містом, у ніч, на вогні, незважаючи на давно вже діагностований і не раз доведений на практиці «топографічний кретинізм», як би себе не умовляла, — скрізь і завжди бере гору над здоровим глуздом. Але нічого не можу з цим удіяти. Певно, так іде за морквиною, що метляється перед очима, впертий віслюк!
Іду однією вулицею, повертаю на іншу, благаю себе повернутися назад, умовляю послухатися голосу розуму і... йду на вогні башт, котрі, як здавалося з вікон готелю, так близько. Майже о першій ночі таки потрапляю під їхнє яскраве освітлення. Вони височать над головою, мов дві ракети. Обходжу кожну, мов виконую якийсь ритуал, і помічаю, як з протилежного боку вулиці за мною пильно стежить жінка-поліцейський. Це діє мов холодний душ. Нарешті голос розуму бере гору, і я починаю міркувати, куди мене занесло і в якій бік іти, аби потрапити до готелю. Знаю одне: перед поліцейськими не можна виказувати найменшої розгубленості. Тому довго стояти не слід. Упевнено крокую кудись убік, розуміючи, що дороги назад немає. Або знайду її лише під ранок.
Повільно і впевнено обходжу клумбу в порожньому сквері. В голові крутиться лише одна шалена думка: «Я в Малайзії!» Вночі. На іншому кінці світу. В іншому часовому просторі. Майже — на Місяці. Мамо, де ти?!
Усе це треба зафіксувати в щоденнику — цю ніч, ці вогні, ці аромати від кущів, яких не можу розгледіти.
Я сідаю під ліхтарем і нерозбірливо заношу в нотатник якісь незв'язні ейфоричні вигуки. І не помічаю, як до мене тихо наближається жінка-поліцейський. Вона пояснює, що вночі у сквері сидіти не можна. І намагається зазирнути в мій блокнот. Ага, зрозуміло, по ночах у скверах тут не сидять. Скориставшись нагодою, я питаю в неї, як дістатися мого готелю. Вона хитає головою: йти далеко. Але пропонує провести коротким шляхом, через нетрі. Ага, отже, тут є нетрі.
Йдемо в темряву, туди, де темніють мури довгобудів та зруйнованих автостоянок і бігають собаки. Одне слово, повертаюся до готелю у супроводі поліцейського...
Що ж, перший день, а точніше ніч у Малайзії не обійшлася без пригоди. Хоча до подібних дрібних халеп я звикла. Але, як уже казала, потяг іти «за морквиною» завжди сильніший за здоровий глузд.
Добре, що в цій країні злочинність зведено до нуля, і пізніше, на островах, я так само гуляла під світлом нічних ліхтарів.
Узагалі, малайці — а їх тут шістдесят відсотків від загального населення — люди привітні і м'які і ніколи ні з ким не ворогували. А всіх колонізаторів приймали з філософською усмішкою на завжди привітних обличчях. Можливо, причина в їхній статурі — всі вони малі і тендітні, до певного віку (а старіють вони водночас, миттєво) їхні обличчя залишаються майже дитячими. Не бійці!
Малайзійці — це колишні мешканці Індонезії, що прибилися до цих земель у пошуках кращого життя в XIV сторіччі. Спочатку воно справді було кращим, адже вони все почали з нуля — так, як хотіли. Але на ласий шматочок умить знайшлися й інші охочі. Довелося ще
шість років відстоювати свою нову батьківщину від навали португальських хрестоносців. Перемогли, звісно, португальці. При цьому вони зруйнували все, що могли. І... здали свої позиції новим загарбникам — голландцям. Але в підсумку господарями Малайзії всерйоз і надовго стали англійці, що прибули сюди у пошуках... олова.
Вони знайшли його в місцині, котру назвали «Брудний потік», що у перекладі місцевим діалектом лунало набагато поетичніше — Куала-Лумпур. Таким чином і виникла столиця Малайзії.
А от щодо назви самої країни існує інша легенда.
Вона —- про карликового оленятка. Фігурка цього зворушливого створіння стоїть посеред Малакки — містечка, що знаходиться за дві години їзди від Куала-Лумпура. В давні часи саме тут під деревом присів відпочити мандрівний філософ. Його сон порушила така картинка: крихітне оленятко сміливо відбивалося від великого злого пса. Це наштовхнуло мудреця на думку, що це вищий знак, який вказує на те, що саме тут треба побудувати місто і порт. До чого тут оленятко — лишається загадкою, але місто побудували і назвали його Малакка. А від його назви вигадали і назву всієї країни — Малайзія.
Одне слово, своїм заснуванням країна завдячує цілком реальному стратегічному продукту — олову і... міфічному карликовому оленяткові. Хоч хай там як, але, змирившись із пануванням англійських колонізаторів, країна почала обростати населенням.
Китайці втікали сюди від бідності, а індійців завозили як дешеву робочу силу. Тепер усі три народності вважають себе корінними і сперечаються (щоправда, миролюбно) про те, хто ж посідає чільне місце в економіці і культурі країни. Всі ці три «брати» напрочуд різні за характером і ментальністю. Малайці «витають у хмарах», усі вони привітні і безтурботні, адже вважають, що земне життя — явище тимчасове; китайці, як про них тут кажуть, «з мішком на плечі від сходу до заходу сонця», працюють не покладаючи рук; індійці орудують «громадським харчуванням» і живуть тут, як і в Індії, за законами каст.