А «диких племен» немає. Хіба що для розваги туристів на дальніх островах їх зобразять місцеві мешканці.
Те, що світ малий, ще раз підтвердила одна моя знахідка на дикому пляжі острова Пенанг. Копнувши в піску ногою, натрапила на металеву кришечку з-під пляшки пива. Протерши іржу, прочитала: «Чернігівське». Хотіла зберегти кришечку як доказ, що «наші тут були», та ще й з власним пивом! Але поряд пробігав тубільний хлопчик, що продає мушлі, — присів поруч, вирячився на кришечку так само, як я. А потім ухопив її і втік...
CMC
У Малайзії — культ їжі.
Замість звичного привітання «Як справи?» малайці передусім запитають: «Ти поїв?» і, впевнившись, що співрозмовник ситий, задоволено закивають головами. А в країні, де їжу зведено до культу, навряд чи існує небезпека отруїтись. Щоправда, можна добряче обпекти горло гострими приправами та соусами. Але те, що для європейців видається надто гострим, для тубільців не тільки смачно, але й життєво необхідно! Перець та інші «вогнепальні» приправи дезінфікують продукти, котрі швидко псуються у спеку, а також роблять профілактику шлункам.
Приправи та рисовий гарнір — те, що об'єднує всі три кухні Малайзії. Решта продуктів — різні.
Традиційна малайська страва, яку подають неодмінно, — курячий бульйон з овочами, що має назву «айя». Китайці спеціалізуються на морепродуктах, соєвих пудингах та медово-цукрових соусах, котрі подають до м'яса. На столах в індійських ресторанах має бути «червоний» суп з протертих овочів, що за смаком дуже нагадує борщ.
Але, крім рису, є ще одна річ, що об'єднує кухні: в сервіруванні столу відсутні... ножі. Малайці та індійці за давньою звичкою їдять руками. Китайці вправно орудують паличками. Європейцям же доводиться копирсати розкішну запечену рибу виделкою, порушуючи красу страви. Але до цього швидко звикаєш, забуваючи про умовності етикету. Навпаки: все, «з'їдене вручну», здається смачнішим.
А от щодо фруктів... Побувавши на так званій «фермі прянощів» на острові Пенанг, з подивом і гордістю розумієш, що навіть найекзотичніші фрукти, скажімо кошлаті горішки лічі, не кажучи вже про ананаси, карамболі та манго, можна знайти і в наших супермаркетах. Хіба що смакуватимуть вони трохи «другорядно».
Дуже кортіло знайти щось таке, «чого у нас немає». І я таки знайшла. Цим «незвичайним» був невеличкий плід, схожий на маленьку зморщену мандаринку. Вона росте на дереві пенанг (до речі, на честь цього дерева і названо острів). Цей на перший погляд миршавий плід називається «горіх жуна» і є магічною запорукою краси та здоров'я жінок Малайзії. Його чарівні властивості помітили малайські жінки багато сторіч тому і почали вживати для схуднення, зміцнення волосся та нігтів, блиску очей і уяс-кравлення їхнього кольору. Але чимало красунь загинуло, перш ніж було встановлено чіткі пропорції вживання горіха: якщо з'їсти плід цілком, твою красу помітять хіба що ангели небесні. Ще одна особливість чарівного горіха: маленький шматочок дає відчуття ситості на цілий день і... відчуття легкої ейфорії!
Це той екзотичний фрукт, якого не побачиш у нас на прилавках, адже він — «невиїзний». Вивезення «горіха жуна» карається законом.
Але покуштувати мені його все ж таки довелося — взяти «на зуб», не відходячи від дерева.
На перший смак — терпко і несмачно. Лишилося дочекатися, чи з'явиться блиск в очах.
...Щодо блиску — не знаю, не було часу дивитися в люстерко, а от бажання щось утнути виникло напевно.
Наступну історію можна було б назвати так: «Як я налякала японських туристів». Скажу чесно, це вийшло зовсім випадково в етнографічному музеї. Ми зайшли туди у спекотний полудневий час, коли в залах не було жодного відвідувача, і годину-дві блукали там самі, поза опікою бабусь-наглядачок. Експонати були доволі громіздкими: старовинні візки, побутове начиння, видовбані з пальм човни, металеві та дерев'яні знаряддя праці.
У кожному залі всі ці експонати наочно підкріплювалися композицією з воскових фігур. У залі з історії землеробства за дерев'яною загорожею був розташований клаптик штучно зробленого рисового поля. На ньому, згорблені у три погибелі, «працювали» три жінки у квітчастих сукнях. Ці фігури натурального розміру виглядали мов живі. Огледівшись по боках, я обережно перелізла через загорожу і присіла поруч із жіночками, попросивши приятельку зробити знімок.
Поки вона наводила вічко об'єктива, виставляючи різкість, звідкись (до того музей був порожній!) узялася велика делегація японців. Уставати і перестрибувати паркан було вже незручно. Я просто заклякла поруч із восковою фігурою, маючи надію, що японці швидко проминуть залу. Але, помітивши, що приятелька націлила фотоапарат на воскову групу збирачів рису, вони вчинили так само. У японців дуже розвинене почуття колективізму. Кілька хвилин я терпляче чекала, доки закінчиться ця нестерпна фотосесія, стояти навколішках біля своєї воскової подружки було важко. Навіть уявила, як це відбувалося насправді кілька віків тому. Коли спина заболіла, а японці ще клацали (можливо, крайня фігура у чоловічих військових брюках-хакі, з білявим волоссям, заплетеним у косу, видалася їм найбільш екзотичною), мені це набридло, і я (ця сама фігура) підвелася з колін...
Певно, вони, бідолашні, ніколи не дивилися програму «Вас знімає прихована камера», адже всі голосно заверещали. Дехто з жінок відскочив. Я ніяково розкланялась і почала перелазити через паркан. Але почуття гумору взяло гору Японці засміялися, заплескали в долоні, попросили побути серед малайських трудівниць ще трохи і знову взялися за фотоапарати...
Інші «гострі відчуття» я вже отримувала на власній шкірі в місцині, яка називається Ген-тинг Хайлендз.
Взагалі-то я не люблю розважальних комплексів. Вертітися на «чортовому колесі» чи верещати на «американських гірках» можна будь-де, не марнуючи на те час у більш цікавих мандрівках. Але Гентинг Хайлендз — це незвичайний гірський район Малайзії, в якому можна відчути справжню прохолоду після втомливого і постійного «парникового ефекту» в нижній частині країни. Це місто розваг лежить на півночі, на висоті дві тисячі метрів над рівнем моря. В'їжджаючи сюди, треба брати з собою теплу куртку. Місцевість має ще одну назву — Шангрі-Ла, що означає «рай».
Цей китайський розважальний «рай» на початку 1960-х років побудував підприємець на ім'я Лім Гох Тонг як виклик Лас-Вегасу і Дісней-ленду. Тому в ньому є все для отримання добрячої дози адреналіну: від карколомних атракціонів до... страв із сої, котру подають у китайських ресторанах у великій кількості. Першу «дозу» я отримала, коли постала перед необхідністю привселюдно проковтнуги шматочок соєвого пудингу й удати, що це справді «райська насолода», а за другою попхалася цілком добровільно. Досі не збагну, навіщо?
Справа в тім, що посеред цього «раю» стоїть рідкісна споруда: чотиригранна вишка, висотою в кілька дев'ятиповерхових будинків. До кожної грані прикріплено по три відкритих пластикових сидіння. Отже, дванадцять бажаючих сідають у такі відкриті кріселка, і ті починають сантиметр за сантиметром підніматися високо вгору і скриплять, мов нема-щений візок: дир-дир-дир... От на такий «дир-чик» мене і понесло.
З кожним метром перед очима відкривалася дивовижна панорама на гори, затягнені сизим шовком туману. Коли земля внизу перетворилась на суцільний мізерний мурашник, підйом закінчився.
Запала нестерпна тиша.
Звісивши ноги в безвість, я висіла в небі серед хмар...
Скільки це тривало — не знаю. Потім без жодного попередження вся ця поперечна конструкція зрушилась донизу у вільному леті! Можу сказати одне: я міцно стисла зуби, що б з рота раптом не вилетіли кишки. Можливо, це не дуже естетична констатація враження, але — найвлучніша. Не долетівши до землі кілька метрів, кріселка знову різко підстрибнули вгору. І так — разів десять, доки конструкція зупинилася і спустилась на землю.