Природа тут чудова і вражає незіпсованістю.
Але щоб відчути автентику, краще їхати кудись у гори, і бажано якомога вище, у глухі гірські селища. Там можна побачити корінних критян — з розкішними вусами і кинджалами за широкими пасками. Відверто кажучи, я їх не бачила, а лише чула жахливі історії про те, що в таких поселеннях досі зберігаються традиції відрубувати невірним дружинам голови і не мати за це жодного покарання. Принаймні про таке селище розповіла пані Оксана Кліфтогіані, котра більшу частину свідомого життя мешкає в Греції. До речі, сама Оксана заслуговує на окрему розповідь, а можливо, цілий роман — не менше, як у двох томах!
...Ніколи не уявляла, яка цікава річ — генеалогія. Завдяки тому, що в наш час вона почала розвиватися й увійшла чи не в кожен дім (нарешті і в нас почали шанувати свій родовід), у мене знайшлася цікава родичка, про яку я ніколи гадки не мала.
Сталося це так.
Років зо три тому я отримала дивний дзвінок з Афін до Києва прибула «дама», що в дівоцтві мала таке саме прізвище, як і мої прадід, дід і тато. Вона оселилася в центрі міста і збирає «звану вечерю» для всіх рідних по крові. «Дама з Афін» має прізвище (за чоловіком) Кліфтогіані, вона досить знана в Греції художниця, виставляється у відомих галереях по всьому світу, а ще займається туристичним бізнесом.
Звісно, я з зацікавленням пішла на ті «родинні збори».
А виявилося ось що.
Оксана народилася і жила в Москві. З дев'ятнадцяти років працювала головним художником прогресивного і «дисидентського» на ті часи журналу «Наука і життя», мала купу небезпечних знайомств, входила у різноманітні «вільнолюбні» товариства і «тусувалась» у московській дисидентській богемі, маючи можливість відвідувати кінофестивалі і закриті вечірки для обраних. Якщо ж до всього цього додати ще спадковий дух авантюризму і потяг до творчості, можна легко уявити, як, маючи родину і маленьку донечку, зірвалася з місця і помчала в інші краї за своїм коханим (з першого погляду) чоловіком-греком. Щоправда, був і ще один важливий нюанс: до неї давно приглядалося КДБ. А через відмову у співпраці запропонували залишити країну «без права повернення».
Почавши в Греції з нуля (чоловік не був заможним), у своїй творчій і суспільній діяльності вона просунулась настільки далеко, що, зрештою, залишила свого грека лежати на його улюбленому дивані і стала головним годувальником родини. Аж доки того красеня-грека підхопила з дивана якась топ-модель. Розпрощавшися з ним, Оксана започаткувала туристичний бізнес. Це все, якщо розповідати коротко.
Решту залишу для «двох томів»...
І ось тепер Оксана, дізнавшись, що я в Греції, легко знайшла мене в готелі, навіть попередньо не спитавши, в якому саме зупинюсь.
Пояснити це легко: Оксана займається УІР-туризмом. Заради бізнесу. А для душі — приймає делегації паломників. Розмах поваги до неї я побачила на власні очі тоді, коли вона ступила за поріг готелю: її зустрічали мов королеву. На якихось кілька годин виділили окремий котедж. До того ж накрили біля басейну «поляну» з вишуканим сніданком.
Відверто кажучи, це спілкування дало набагато більше знань про цю країну, ніж усі екскурсії.
Взявши авто, Оксана провезла мене по найменших містечках з метою ще й поїсти — але не «готельне», а те, що готують місцеві жителі.
Обрали ми маленьку таверну біля дороги. їх тут — як грибів під дубом. І, звісно, майже всі вони рибні.
До відвідувачів зазвичай виходить сам господар і для принади виставляє на стіл безкоштовні закуски: соуси, овочі, дуже смачний хліб, який тут скрізь випікають за власними родинними рецептами.
Найекзотичнішими з усього виявилися ікра... з баклажанів (секрет приготування — родинний) і повний таріль... слимаків. Господар пояснив, що слимаків збирали далеко в горах і приготували суто для родинної вечері, але цим делікатесом вирішили пригостити почесних гостей.
Слимаків теж приготовано за особливим родинним рецептом. їх відварюють, потім особливим чином підсмажують (це все — разом із панциром), заправляють купою спецій і трав.
Зберігаючи вдячну усмішку, я ледь стримувала нудоту: по-перше, я дуже люблю зворушливих равликів (звісно — живих!), і тому, по-друге, вони мені не смакують. Але з почуття ввічливості змушена була мужньо взятися за спеціальну виделку. Господар допоміг мені витягти тіло равлика з його приправленого зіллям панцира. Я його сфотографувала. І полила сльозами. Це все, що я могла з ним зробити...
Далі пішло простіше.
Делікатесом тут вважається риба «з білим м'ясом»: чим біліше м'ясо — тим дорожча риба. Запікають її в солі — вона сама «бере» стільки, скільки потрібно для ідеального смаку. Соляний панцир потім зчищають і подають рибину, мов святкове поросятко — з зеленню в роті. Але знавці грецької кухні радять замовляти «рибний мікс» або дрібну рибку-«барабульку». її теж подають у величезній тарілці цілою горою, їдять руками, запиваючи смачним білим вином. Завжди у грецькій таверні на столі присутній і «грецький салат» — нарубані великими шматками овочі і такі ж кавалки сиру хочеш — бери все окремо, хочеш — сам подрібнюй і змішуй. І, звісно, жодна трапеза не обходиться без оливкової олії. Але смак її не схожий на той, до якого ми звикли, купуючи її в наших супермаркетах. Справжня олія має бути з гірчинкою, це неодмінна умова її якості.
Готується все досить повільно. Подається їжа з великими інтервалами в часі, аби смак першої страви не зіпсував враження від другої.
Взагалі, все тут робиться повільно. Місцеві жителі «з колишніх наших» — а таких тут досить багато — можуть навіть зверхньо сказати, що греки, особливо мешканці островів, — ліниві.
Але самі острів'яни так не вважають! Щодо цього у них своя філософія, котру можна сформулювати, як це зробив письменник і філософ Нікос Казандзакіс, звелівши на своїй могилі написати епітафію зі словами: «Я — вільний!»
І хоча Казандзакіс мав на увазі іншу свободу, греки трактують цю мудрість no-своєму бути вільним означає нікуди не поспішати. Мовляв, до човна Харона завжди встигнеш.
Туристи починають осягати сенс цього висловлювання приблизно на другий день свого перебування тут. Ніби спринтерський забіг, котрий вони щоденно виконують у своїх мега-полісах, раптово уривається. І, з подивом роз-зирнувшись довкола, ніби прозріваєш: куди ж тебе так несе, навіщо і заради чого?
Тут ніхто нікуди не поспішає! А на будь-яку поквапливу інтонацію в голосі, якою часом грішать туристи, почуєш лагідне: «Сега-сега!» Це щось на кшталт — «тихіше, повільніше». І ти розумієш, що, справді, куди поспішати? У метафоричному сенсі: чим довше готується їжа — тим гостріше очікування і бажаніший смак. А в режимі «cera» краще міркується «про вічне»...
Отже, вечеряли ми дуже «cera», аж доки до Оксаниного літака лишилося не більше сорока хвилин. Проводжали її теж з пишнотою — на мармурових сходах готелю виструнчились усі працівники на чолі з директором. Ще б пак вона ж поставляє їм багатих клієнтів!
Але справжня справа її життя — малювання і допомога паломникам. Я запитала її про шубні бутики і крамнички, котрі так здивували мене першого дня. Поіронізувавши з цього «хутряного бізнесу» в теплій країні, Оксана пояснила, що шуби тут, можливо, не дешевші, але — якісніші, пошиті не в Китаї, а саме тут. Тому в них ширші шви, і така шуба носиться довше.
Потім Оксана сіла в таксі і махнула на лето-вище, взявши з мене слово, що я неодмінно приїду до неї в Афіни. Я дивилась услід пані Кліфтогіані — вже майже корінній грекині, що має російське походження і українське прізвище наших спільних пращурів...
Писати про палац царя Міноса чи інші обов'язкові для відвідування об'єкти не дуже хочеться: по-перше, цю інформацію краще і привабливіше викладено в путівниках чи Інтер-неті, по-друге... як уже зауважувала, каміння не викликає у мене захвату, особливо якщо це бутафорія. Принаймні відсотків на 70.