Цими ж вулицями ходили Йоганн Бах, Нік-коло Паганіні...
Тут писали свої твори Шиллер, Кафка, Цвейг і Чапек...
Тут мешкав Зігмунд Фрейд, спостерігаючи з балкона за поведінкою своїх пацієнтів.
Тут страждав від кохання до юної Ульрики сімдесятирічний Гете...
Одне слово, кожен будинок і кожна вулиця аут мають свого «видатного привида». Але є й інші видатні постаті, імена яких тут так само вимовляють з благоговінням.
Майже в кожній респектабельній кав'ярні, особливо поблизу найкращого готелю «Пупп», висять фотографії відвідувачів, під якими ви-карбувано «наскельний» напис усіх часів і народів: «Тут був...» Але замість «Вася» додано імена й автографи П'єра Рішара, Роберта де Hipo, Орнелли Муті, Майкла Дугласа та інших зірок світового кінематографа. Сюди вони з'їжджаються на традиційний липневий кінофестиваль. І тоді вулиці Карлових Вар перетворюються на суцільну «червону доріжку». А потім у ресторанчиках ще довгий час відвідувачам пропонують «ті самі страви», які замовляли їхні кумири.
І навіть учорашній суп іде на ура.
Але є те, що однозначно тут куштували всі. Всі, без винятку.
Мало того, ще й на чолі з самим королем Карлом!
Адже джерела з «живою водою», на котрі він натрапив випадково, існують і сьогодні. Щоправда, їх упорядкували, зареєстрували і вивели «на люди» просто посеред міста — в альтанки з цивілізованими краниками.
Якщо вважається, що в одну воду неможливо ввійти двічі, то попити тої самої води, котру пили і Карл IV, і Орнелла Муті — цілком реально. Адже вона до сьогодні зберегла всі свої властивості. В кожній альтанці рядочком розташовано краники, над кожним з них вказано температуру: від 47 до 74 градусів.
Але який градус потрібний саме тобі — призначає лікар. Адже «перепивати» категорично заборонено — загрожує неприємними наслідками.
Упевнитися в тому, що вода справді перенасичена мінералами і солями, можна на невеличкому підземному виробництві сувенірів, спустившись до печери.
Тут випускають те, що можна вважати гарним і, головне, автентичним чеським сувеніром: кам'яні троянди. Це дуже цікава технологія. Спочатку троянди скручують з цупкого паперу і складають у рядок на полицях великого стелажа. Стелаж поволі омивається водою, що стікає зі стелі печери. За кілька тижнів така паперова троянда «обростає» кам'яним панциром. Букет готовий!
Побачивши таке, відразу розумієш, чому цю воду не можна вживати досхочу.
Проте «керувати» її здібностями навчилися не так давно.
Ще років зо двісті тому аристократи просиджували в чанах з «чарівною водою» з ранку до ночі, роз'ятрюючи шкіру до глибоких ран: вважалося, що крізь ці криваві отвори в тіло входить Божа благодать.
Але справжня благодать зійшла на мене у Празі. Відверто кажучи, навіть зараз, пишучи ці рядки, відчуваю внутрішнє тремтіння — добре, що пишу не авторучкою, адже почерк був би досить нерозбірливим...
Прага...
Будинок Марини Цвєтаєвої, що виходить вікнами на Карлів міст і саме на того кам'яного лицаря, обличчя якого, за містичними обставинами, схоже на обличчя поетеси. Тут вона щоранку дивилась «на себе» з вікна. Про що думала? Чи прикладала долоню до мідного хреста на парапеті на тому місці, де було вкинуто у воду мученика Яна Непомуцького? Я думаю, що — неодмінно! Навіть можу здогадатися, чого просила. Але ця чергова «вигадка дилетанта» не вкладається в контекст «мандрівок без сенсу»...
Трагічну історію мученицької загибелі Яна Непомуцького* розповів нам гід. Сорокарічного
^Докладно про це написано в книжці І. Роздобудько «Гра в пацьорки».
священика закатували і стратили за те, що він, довгий час сповідуючи королеву Софію, дружину Вацлава IV, не видав таємницю її сповіді навіть при найтяжчих тортурах. Місце страти відзначено на Карловому мосту мідним хрестом.
Існує повір'я: хто прикладе туди долоню і загадає бажання — воно неодмінно здійсниться.
Але існує і розплата: за це треба віддати рік власного життя. Тому всі охочі мусять добре поміркувати, «чи варта справа заходу»?
Звісно, я поклала долоню на мідний хрест.
Уявила, як навесні 1393 року на це місце привезли закривавлену людину, замотану в мішок Як гув збуджений цим видовищем натовп. Як хвилі Влтави поглинули ще живе, змучене тіло і одразу почервоніли від крові...
1729 року Яна Непомуцького зарахували до лику святих.
І зробили покровителем усіх «сповідальників», а також — самої Праги і всієї Чехії.
Це сталося 16 травня...
Саме цього числа і цього місяця, коли я стояла на місці страти, поклавши долоню на хрест. І несподівано побачила Яна Непомуцького. Тільки не тим бронзовим пам'ятником, що височів навпроти, а «людиною в мішку», з вибитого ока якої сочилася сукровиця.
Сповідником жінки на ім'я Софія.
Просто — порядним чоловіком, що вміє зберігати таємниці.
І я подумки сказала: «Дорогий Яне...»
На цьому — «стоп-кадр»: Карлів міст, натовп, музика, яскраве сонце, долоня на мідному хресті. І те, що я промовила подумки...
А тепер продовжимо так: «Дорогий Яне Не-помуцький, мушу доповісти (адже Ти маєш про це знати!), що Ти виконав моє прохання рівно через сорок один день по тому. Тобто — 23 липня, у "знаковий" день Олександра Гріна, котрий вчив серед "брудних і жадібних вітрил" виглядати лише пурпурові. І це зовсім недоречно в наш жорстокий і позбавлений романтики час. Що означає ця "вища математика"? Звісно, хтось скаже, що нічого. І таких буде більшість. Тих, хто не покладає руки на Твій хрест заради 365 днів на цій землі. Але я знаю: буває один день, котрий вартий усіх цих трьох з хвостиком сотень!
І я хочу — вже без покладання руки — попросити Тебе ще про одне: якщо на це місце прийде людина з очима, сповненими морських хвиль і з великою вірою в те, що її бажання справді варте року життя, — почуй її. Добре?..»
...Що ми робимо, коли розмова стає надто сентиментальною? Правильно: переводимо тему на щось веселе!
Скажімо, на... равлика.
Знову ці смажені равлики! Вони переслідують мене в кожній країні. Або це справді якийсь модерновий делікатес. Шкода, що погано знаюся на високій кухні.
Одне слово, нам з Вікою треба було відсидіти церемонію званого обіду з директором одного з кращих празьких готелів.
За вікнами розкішного ресторану гула і спокушала своїми принадами старовинна і романтична Прага. А ми тупо сиділи за бездоганно накритим столом і удавали, що нам страшенно цікаво знати, скільки місць у готелі, як обладнано номери, чи є кондиціонери, супутникові антени і як працює менеджмент.
Директор, приємної зовнішності чоловік у бездоганному костюмі, докладно і повільно (ох, надто повільно!) відповідав на ці зовсім нецікаві запитання. Ми перезиралися і чекали на страви: здолаємо все якнайшвидше, відмовимось від десерту і — гайда на прогулянку.
Запитання закінчувалися, а їжу не несли.
Директор лукаво і гордовито зауважив, що перша страва — «закуска» — буде найвишукані-шою і однією з найдорожчих. Певно, подумала я, на її приготування піде кілька годин, адже все тут подається свіжесеньким — «щойно з вогню»!
Зависла пауза.
Я під столом штовхнула Віку ногою: питай щось у нього! Вона ледь помітно відбилася ліктем: усі теми вичерпано.
Ох...
Лишилася одна безпрограшна — «про дитинство», але тоді наш обід плавно перейде у вечерю і — прощавай Прага! Нервово поглядаючи на двері кухні, я завела пісню про босоноге дитинство нашого господаря. Він помітно пожвавішав — адже його ніхто і ніколи, тим паче «іноземні журналісти», про це не питав. Кому яка різниця, що за дитинство було в директора готелю, він же не кінозірка!
Після півгодинної розповіді директора про маму і тата офіціант нарешті підкотив до нас тацю з тарілками, котрі були накриті великими срібними «банями».
Ми зреагували на це так, ніби вирвалися з голодних країв: нарешті! Зараз швидесенько навернемо і...
Офіціант з гордістю розставив перед нами тарілки з «коронним номером шеф-кухаря» і повільно зняв з них срібні покришки.