Я заніміла.
На тарелі височіла гора біло-кришталевої солі — просто якась Джомолунгма! А на її вершині лежав... сам-самісінький равлик. Один з тих, якими всіяно береги Дніпра після дощу.
Директор із захватом чекав на реакцію.
Ми з Вікою ввічливо зааплодували і зацокали язиками (це допомогло мені притлумити нудоту, що підступила до горла).
Виникло питання: чи треба їсти сіль? Виявилося, що соляна гора — «для краси».
Директор допоміг виколупати равлика з його хатки спеціальною виделкою і ревно спостерігав за процесом вживання страви.
Під таким поглядом можна було з'їсти і сиру жабу. Каюсь: я відправила равлика до рота і ковтнула, як пігулку — не прожовуючи.
Равлик пішов добре.
Опустився у призначене місце за допомогою чарки чеської горілки.
Пообіцяв сидіти там тихо і не пертися назад у найнезручніший момент. Скажімо, коли я перейду до запитань про юність.
Адже ми почали чекати «другої зміни страв»...
...До міста ми все ж таки вирвались. Воно пливло у вогняній зливі різнобарвних ліхтарів, кружеляло, як модниця в найкращому вбранні перед дзеркалом наших збожеволілих очей.
«Слухай, — сказала я Віці, — а в якому році пан Марек закінчив технікум готельного господарства?»
Віка незворушно розгорнула нотатник і механічним голосом вимовила знаменну дату. Ми очманіло поглянули одна на одну.
Равлик у моєму шлунку явно непокоївся і вже серйозно рвався на свободу. Довелося повертатись до готелю.
Звісно, Прагою ми все ж таки походили. Навіть добряче витоптали її ногами у багато-годинних прогулянках — з кінця в кінець. І всі чудеса, про які читали в путівниках, подивились. І були щасливі...
...До того фатального дня, коли, приїхавши до аеропорту об одинадцятій годині ранку, як і було зазначено в нашому розкладі, з вуст охорони, котра просіювала крізь себе пасажирів, довідались: наш літак відлетів годину тому. Скажу чесно, чути таке дуже неприємно.
Якщо зовсім чесно — це шок.
Не вдаватимуся у подробиці, як таке могло статися, адже пообіцяла чудовій дівчині з туристичної агенції мовчати про цю халепу навіть на страшному суді. Та дівчина була привітна, безпосередня і страшенно хотіла, щоб нам у Чехії сподобалось. До того ж «вітер свободи» добряче захмелив нам голови: ми забули з'ясувати час відльоту, вона — проконтролювати, чи всі сіли в літак...
У мене залишилось двадцять доларів. Візи закінчувалися завтра вранці.
Охоронці знизували плечима.
Країна, котра здавалася такою рідною і близькою, раптом повернулась іншим боком: жоден служитель аеропорту не хотів розуміти ані англійської, ані української, ані польської. Всі відсилали нас до посольства, але де воно знаходиться, ніхто не знав. Що робити?
«Заспокоїлись і подумали! — сказала я. — По-перше, чітко зрозуміло одне: нас не розстріляють. По-друге, це пригода, якої у нас ще ніколи не було. І тому цікаво простежити, чим вона закінчиться».
Доречно згадалися слова бравого вояки чеського походження — Швейка: «Якось буде. Адже ніколи не було, щоб ніяк не було!»
Ми опанували себе і попрямували до вільної каси. На наше щастя, жінка нас зрозуміла. Ми пояснили ситуацію і тремтливо чекали на пораду.
Жінка поцокала язиком, похитала головою. А потім, подивившись у комп'ютер, повідомила, що на завтрашній вранішній літак до Києва випадково лишилося саме двоє місць. Але купувати квитки треба негайно, тому що в будь-яку хвилину вони можуть «уплисти» до інших.
Нагадаю, що у мене було лише 20 доларів. Де взяти гроші? Та ще так терміново?
Раптом Віка згадала, що перед від'їздом не виклала з гаманця банківську картку, на яку відкладала гроші на ремонт квартири. Ми запитали ціну квитків і почули незбагненно велику цифру. Вона складалася з усієї суми Вічиних збережень за два (!) роки.
— Ну, що ви вирішили? — нервово запитала касирка, поглядаючи в монітор, по якому ось-ось мало «уплисти» наше повернення додому.
Віка (досі їй вдячна!) кивнула головою. Ми побігли до банкомата.
Все це тривало не більше години, але здавалося, що промайнуло життя: ми відчули себе бездомними, безборонними, загубленими. І, головне, з наступного дня — позбавленими легального перебування в країні.
Відверто кажучи, десь глибоко в душі я була страшенно задоволена цим несподіваним досвідом. Адже багато разів, ідучи в потязі незнайомою місцевістю або пливучи на човні, уявляла, що... роблю ривок і зістрибую вниз.
У невідомість.
У щось зовсім нове — в іншу ситуацію, яка вмить поглинає тебе і змушує жити і діяти в ІНШИХ умовах.
Потяг (човен) уже далеко, і ти лишаєшся сам на сам із незвіданою дорогою. Куди вона заведе і чим закінчиться? Які люди зустрінуться на ній?
Велика спокуса — цей крок в інший бік...
Вже маючи бажані і випадково вільні місця в літаку (зараз подумала: а якби квиток був лише один? Або взагалі б їх не було? Або не було грошей на них?..), ми почали приходити до тями. Попереду на нас чекав цілий довгий день, вечір, ніч і ранок наступного дня.
Нагадаю, у нас (мінус Вічина спустошена карточка) було 20 доларів. І близько ста укра-
Енських гривень, які тут можна було б використати хіба що в туалеті.
Тобто ночівля в готелі або можливість повернутися до Праги (квитки на автобус коштували вдвічі дорожче, ніж ми мали) чи нормально поїсти — все це відпадало. У повному нашому розпорядженні лишався аеропорт.
І ми почали жити в запропонованих умовах: подіставали з валіз речі, постелили на лавах. Помінявши долари на крони, я пішла в найближчий супермаркет. Вистачило на сосиски і дві пляшки пива «Козел». Дріб'язок на вечірні чизбургери і вранішню каву з автомата я на всяк випадок лишила.
Ми сиділи посеред празького аеропорту, їли сосиски, пили пиво, спостерігаючи за аеропор-тівським життям. Не можу втриматися, щоб не змалювати цікавий епізод.
До ВІПівського входу на летовище підходив наш земляк — колись відомий телеведучий одного з провідних (колись — провідних!) телеканалів. Він біг порожнем попереду молодої жінки, котра везла за собою валізу і тримала на руках дворічну дитину. Я й раніше не дуже поважала цього вгодованого владою кабана, але побачене вразило надовго. Думаючи, що тут його ніхто не впізнає (не міг же він знати, що за ним спостерігають дві пари очей вітчизняних «бомжів» з журналістської братії!), він грубо кричав на молоду дружину, перемежовуючи окрики з відбірним матом. Ось так зовсім випадково злітає респектабельна машкара, коли тимчасові «зірки» вважають, що поза межами власної країни їх ніхто не бачить!
Але...
Цей випадок повернув до думки, що світ малий і в ньому цілком реально знайти корок від вітчизняного пива в пісках Малайзії...
...Зрештою, день перейшов у вечір, вечір — у ніч. Вона тяглася безкінечно і була досить прохолодною. Спати на жорстких лавах неможливо, переходити з зали до зали з валізами — важко. До того ж ми намагалися уникати зустрічі з представниками влади і тому більшу частину ночі провели на вулиці і замерзли, мов цуцики.
Але, зрештою, Швейк мав рацію: ще не було так, щоб не було ніяк!
Уявляєте, яким щасливим видався нам перший поштовх шасі по рідній землі.
Прощавай, містична, зваблива красуне Чехіє!
Р. 5.
...Забула написати про напій, яким мене можна «купити», навіть якщо стану міністром внутрішніх справ.
Його називають «тринадцятим цілющим джерелом» Чехії.
Натяк зрозуміли?
Звісно — «Бехеровка»!
Але не лише тому, що вона смачна і загадкова: таємницю її рецептури чехи зберігають як стратегічну. На заводі з виготовлення цього напою пропорції приготування знає лише одна людина. У напій додають двадцять трав, але привозять їх на виробництво більше ніж п'ят-118 десят, щоб «заплутати сліди». Потрібні обирає один втаємничений представник «ордену»...
Я купила кілька сувенірних пляшечок. Одна з них і знадобилася якраз через сорок один день, 23 липня...
На цьому — прощавай, дивовижна, мальовнича, містична...