Р. Р. в.
...Я хочу, щоб Голем знайшов-таки своє серце на березі Влтави!
Адже якщо цей нещасний велетень розпочав пошуки, то він не безнадійний. Отже, ми щось прогледіли в тій міфічній історії.
Наприклад, я не бачу в ній ніякої логіки!
АдЖЄ:
...якщо шматок теплої глини оживає, зачувши ім'я Бога, — він не може бути лихим;
...якщо цей оживлений шматок починає шукати своє серце — він не може бути дурним;
...якщо він плаче ночами — він не може бути бездушним.
І це є <<гтеь> —істина...
...До побачення, Чехіє!
На додаток
Смакує по-чеськи
Картопляні кнедлики з копченим м'ясом
800 г звареної і почищеної картоплі, 150 г борошна грубого помелу, 80 г манної крупи, 1 яйце, 200 г вареного копченого м'яса, 80 г смальцю, 1 велика цибулина, борошно, сіль.
Картоплю варять у мундирах, чистять і охолоджують. Холодну картоплю дрібно натерти. Додати борошно, манку, яйце та сіль, замісити круте тісто.
Зробити з нього валик і нарізати кружальцями. Кожне кружальце трохи розкачати на дошці, посипаній борошном. Покласти на середину порізане копчене м'ясо.
Заліпити кнедлики. І відразу кидати в киплячу підсолену воду (якщо кнедлики трохи полежать, картопляне тісто порідшає).
Варити 10-12 хвилин. Зварені кнедлики витягти шумівкою, покласти на тарілку та полити підсмаженою па смальці дрібно нарізаною цибулею.
Подавати з тушкованою квашеною капустою.
Відомі люди
Ярослав Гашек(1883-1923) —- письменник, сатирик, драматург, журналіст. Варто прочитати (якщо ще не читали!) «Пригоди бравого солдата Швейка».
Богуміл Грабал(1914-1997) — прозаїк, поет, лауреат Нобелівської премії 1994 року, лауреат кі-нопремії «Оскар» 19б7 року за сценарій до фільму «Потяг особливого призначення». Варто прочитати: «Оголошення про продаж будинку, в якому я і іе хочу жити», «Я обслуговував англійського короля», «Надто галаслива самотність» та ін.
Мілан Кундера(1929) — письменник, з 1975 року живе у Франції. Варто прочитати: «Нестерпна легкість буггя», «Неспішність», «Вальс на прощання», «Жарт», «Безсмертя» та ін.
Карел Чапек(1890-1938) — письменник, драматург, перекладач французької поезії. Варто прочитати: «Засіб Макропулоса», «Фабрика абсолюту», «Війна з саламандрами» та ін.
Америка
ЖМЕНЬКА ПАЗЛІВ»
Чи ясі шляхи ведуть до Рима?
Принаймні добра половина з них, плутаючи і розгалужуючись, повертають до американського континенту. Навіть якщо ти мрієш про Рим.
Але спочатку треба підкорити саме Америку. А далі вже піде як по маслу. Завоювати Америку — все одно що отримати ключі до будь-яких, навіть найсокровенніших, брам.
Що ми знали про неї років зо двадцять-тридцять тому?
Там — джинси, «Макдональдз»...
Там — Голівуд, Міккі Маус і чіпси.
Там — Фолкнер і Гемінгвей.
Там — Елла Фітцджеральд, Чарлі Чаплін і Мерилін Монро, Майкл Джексон і Мадонна.
Там — усе.
Навіть якщо воно зовсім не американське! І швидше за все, і частіше за все — не американське...
Навіть «Бітли», якими марили в юності, чомусь більше асоціюються саме з Америкою, а не з місцем їхнього народження — Ліверпулем.
Як на мене, Америка — це не дядечко Сем, якого зображають на карикатурах, а така собі тітонька Джейн, котра скрізь суне свого довгого воронячого носа і... підгрібає під себе усе, що блищить, все, що їй сподобалось, усе, що може знадобитися згодом — так, про всякий випадок. Підгрібає не вагаючись.
І завжди виграє.
Адже справді — все рано чи пізно стає їй у пригоді. І все приносить прибуток.
Виперли письменника зі своєї країни — підберемо.
Вчений не може реалізуватися на своїй землі — дамо йому шанс.
Не визнають художника — «ласкаво просимо», а там — видно буде.
Якийсь дивак у своїй глушині вигадав пристрій для консервування огірків — і його прилаштуємо до корисної праці.
Подобаються венеціанські канали чи французькі «нотр-дами»? Немає проблем: побудуємо такі самі! Дарма що тим — тисячі років, а цим — яких-небудь сто п'ятдесят. Головне, щоб БУЛО.
І було саме тут.
І щоб нічого нікому не бракувало.
Творцям — грошей і слави, робітникам — фабрик і заводів, неграм — свободи танцювати на вулицях, індіанцям — «вогняної води» і вовни, щоб плести пончо.
А всім разом — «кока-коли» в літрових упаковках із цупкого картону!
Хай би там як було, Америка — та країна, котра першою спадала на думку, коли хотілося 122 розпочати нове життя. А скільки разів в уяві поставала картина — чи то з фільму, чи то з книжок: море у вранішньому похмурому серпанку, палуба велетенського пароплава, натовп людей, що завмерли в напруженому очікуванні. І нарешті хтось один кричить мов навіжений: «Америка!!!» — і всі починають шалено лементувати, підкидаючи догори капелюхи. Америко, Америко...
Вона — як величезне полотно з пазлів. Якщо ти її ще не знаєш, ці пазли здаються невпоряд-кованими, не складеними в єдину картину — така собі жменька різнобарвних шматочків. Щоб скласти цілісну картину, треба там народитися.
...Переліт до Вашингтона зайняв чотирнадцять годин і всі 'їх «з'їв», адже вилетіли.з Києва о четвертій дня, а приземлились у столиці Штатів близько третьої. Куди поділись ці години?
Ночі не було. Тільки один довгий-довгий день.
В аеропорту ніхто не кричав: «Америка!» і не кидав угору капелюхів. Просто вийшли. Забрали з транспортера валізи і поїхали до готелю. Все досить буденно.
Я дивилася за вікно авто — за ним пропливали лани, дерева, вже позолочені осінню, і в цьому пейзажі не було нічого незвичайного...
Мета тодішнього візиту була досить серйозна: міжнародний семінар з запобігання торгівлею людьми, зокрема — жінками з України. Перша його частина тривала в Голландії, друга продовжувалась тут, у США.
Тоді, років з п'ятнадцять (чи навіть більше) тому, про це лише починали говорити, а масове вивезення дівчат, яким пропонували «краще життя», за кордон ставало потужним бізнесом. Власне, я гадала, що вибір, де жити і працювати, — справа особиста, аж доки не зіштовхнулася з тим фактом, що більше половини жінок, котрі виїхали на роботу за кордон, просто зникають безвісти.
Якби всіх зниклих слов'янок зібрати докупи — вийшла б ціла країна, розміром з Албанію. Це — «царство тіней». їх уже не повернути. А про те, як вони живуть і помирають, я й дізналася в Америці.
Хоча все починалося з майже детективної історії тут, в Україні. І майже випадково.
Шукаючи нову тему для статгі (відверто кажучи, хотілося зробити щось серйозне і актуальне"), я наштовхнулась на лист якоїсь жіночки з глибинки, котра писала про те, що вже кілька років не може знайти координати доньки, яка поїхала працювати за кордон. Потягнувши за цю ниточку, я знайшла організацію, котра займається допомогою таким жінкам. Тоді вона була засекреченою настільки, що її працівники, з якими довелося спілкуватися, просили не вказувати своїх справжніх прізвищ.
Після виходу статті несподівано почалася злива листів з усіх куточків України, в яких батьки розповідали такі самі історії: донька поїхала працювати — і ні слуху ні духу. Резонанс вийшов таким, що мене несподівано включили до складу досить солідної (в ній були якісь тодішні державні діячі, депутати і навіть представники Інтерполу) делегації до США з вивчення цього питання.
Тому перше відвідування Америки у мене було досить «неінформативним» у плані туризму — семінари відбувалися з ранку-' до вечора, в різних закладах Вашингтона, на самостійне дослідження місцевості майже не лишалося часу.
Але перша ніч у Вашингтоні заслуговує на увагу.
Отже, нас привезли до готелю «Джонсон енд Джонсон», роздали ключі-картки і призначили першу зустріч на ранок наступного дня, попередивши про те, що без супроводу в місто краще не виходити — за годину-дві стемніє...