У вікно готелю, десь із далини, на мене дивилася біла баня Капітолію... Вірніше, я дивилася на неї, а вона... спокушала мене: якщо вийти, піти трохи ліворуч, потім праворуч, а потім прямо, то... хвилин за сорок можна дійти.
Але як же бути з попередженням?!
Не вагаючись я вийшла з номера. Взяла ліворуч, потім — праворуч... Звісно, Капітолій зник з поля зору, і довелося йти навмання.
Вулиці були навдивовижу порожні. Зовсім! Це потім я дізналася, що центр Вашингтона забудовано адміністративними будівлями, а люди переважно оселяються за межею міста. Тому під вечір воно завмирає.
На «стрітах» і «авеню» подекуди височіли пам'ятники в оточенні лавок і ліхтарів. Сівши відпочити, почула, як скрізь зашаруділи перелякані... пацюки і кинулися у протилежний бік скверу — рятуватися від непроханої гості. Пацюків увечері у Вашингтоні так само багато, як і вивірок —- удень. І ті, і ті мають один колір — сірий і відрізняються лише хвостами та вушками...
Нарешті я вийшла на пряму і знову побачила далеко попереду білу баню і велику стелу-свічку перед нею. Пішла прямо, ще не знаючи, що йду вулицею, яка має назву Мол. Це славнозвісна алея, де розташовано з десяток чи більше музеїв — від «індіанського» до «космічного».
Оскільки вечір уже наближався до апогею, довкола цих грандіозних будівель теж не було жодного перехожого. Хіба що час від часу на шляху траплялися мурини. Одні штовхали поперед себе візки, навантажені різним мотлохом, інші стояли галасливою зграйкою, відчайдушно жестикулюючи і пританцьовуючи, хтось спав, накрившись картоном просто посеред вулиці.
Уже після того, як досвідчені люди розповіли, що могло б статися тієї ночі, цю картину я бачу в зовсім іншому світлі: самотня білошкіра дурепа, роззявивши рота, йде нічним Вашингтоном повз муринів, що тиняються містом у пошуках пригод і... грошей, та ще й привітно усміхається «тубільцям»: «дружба—фройнд-шафт»! (тобто — «френдшіп»). Але мене несло просто на білу баню Капітолію — все інше байдуже.
Коли я нарешті присіла перепочити на високі білі сходи Американського Парламенту, місяць уже висів над містом, освітлюючи самотні пам'ятники і порожні адміністративні будівлі довкола. Тоді я не могла знати, що в радіусі п'ятисот чи більше метрів довкола мене нікого немає (можливо, десь були поліціанти, але вони не показувались, адже цей візит був задовго до сумного 11 вересня 2000 року).
Посидівши і усвідомивши, що я перебуваю саме ТАМ, а не у своєму навіженому сні, я, мов справжній кретин, заскочений «духом свободи», про який так багато читала, вирішила зробити ще одну принципову штуку: полежати на гарненькому стриженому газоні перед Капі-толієм, точно знаючи, що перед Марийським палацом у Києві я цього ніколи не зроблю без певних наслідків. А тут, як кажуть, — «вільна країна вільних людей». Треба спробувати, чи справді це так! Виявилось — так.
Тепер є згадка: ніч, позаду білий купол Американського Парламенту, попереду висока стела-свічка в оточенні прапорів штатів, довкола — велетенський газон, посеред якого лежу я і дивлюсь на місяць. Тиша. Порожні вулиці Вашингтона.
Згодом я багато разів спостерігала цю кумедну позицію: приблизно так само фотографуються туристи, лежачи чи сидячи просто на асфальті перед Білим Домом. Чомусь лежати чи сидіти там, де, здавалося б, заборонено, — це прояв і демонстрування найвищого ступеня свободи. Хіба що мало хто робить це посеред ночі...
Яким чином знайшла дорогу назад — не знаю.
Швидше за все, це було диво. Але коли на ранок я повідомила, що «прогулялась нічним містом», перекладачка подивилася на мене як на тяжкохвору.
Потім почалися «навчання». Крім лекцій про запобігання торгівлею людьми, нам читали про домашнє насильство, котре процвітає як у нас, так і у НИХ. Причому якщо в Києві існує лише один будинок для жінок-утікачок з власної хати, то у Вашингтоні їх аж 57. І всі вони переповнені постраждалими від американського домашнього насильства.
Рятувати наших жінок «з полону» досить важко. Це детективні історії з не завжди добрим закінченням. Але починаються вони всі приблизно однаково. Варто навести хоча б один приклад, адже таких прикладів у США почула багато. Ось що розповіла Світлана з Тернополя, котра якраз перебувала в американському відділенні MOM — Міжнародної Організації Міграцій: «Я народилась і виховувалася в релігійній родині — в бідності і стриманості. Після закінчення школи вступила до Тернопільського педагогічного інституту. Стипендії катастрофічно не вистачало, і я влаштувалася підробляти: торгувала на ринку парфумами. Там познайомилася з майбутнім чоловіком, у 21 рік вийшла заміж і народила дівчат-близнюків. Але життя не склалося: чоловік почав пиячити, а згодом ми розлучилися.
Потім відбулася зустріч, котра перевернула все моє життя. Мій колишній однокласник познайомив мене зі своїм товаришем, котрий працював в одному зі штатів Америки і приїхав в Україну в гості до батьків. Він мені одразу сподобався. Пообіцяв допомогти влаштуватися в один з ресторанів свого міста у США. Коли я сказала йому, що у мене немає грошей на поїздку та оформлення необхідних документів, він пообіцяв усі ці проблеми взяти на себе. Я не дуже хотіла таким чином влазити в борги, але й життя у рідному місті було неможливим — суцільні злидні і думки про те, чим завтра годуватиму дітей. Я лишила доньок батькам, пообіцяла регулярно висилати гроші і поїхала.
До невеликого американського містечка N ми доїхали разом. Після відпочинку в мотелі мій друг повів мене до нічного клубу, віддав мій паспорт господарю і... зник. Господар клубу повідомив, що він (саме він!) виклав за мене величезну суму грошей, в яку входив і мій переїзд, і всі подорожні витрати, і якщо я хочу лишитися живою — маю відпрацювати цю суму в його нічному клубі як повія. Я ледь не втратила свідомість. Але пручатися було важко — мене побили. Ніяких документів у мене не було... Два роки я пробула в цьому пеклі... І все просилася додому.
Нарешті господар сказав, що я «відпрацювала» його витрати, що він відпускає мене, зробить необхідні документи, і пообіцяв, що я поїду в Україну в супроводі якогось болгарина, котрий віддасть мені документи лише на рідній землі. Я з радістю почала збиратися додому. Я не могла знати, що таким чином мене продали вдруге! На якійсь станції мене заштовхали в авто і відвезли у глухе село на кордоні з... Македонією. Там, знущаючись, протримали більше місяця. Потім перевезли ще раз — до іншого села і продали втретє в «секс-клуб». Там було багато дівчат з України, Білорусі та Молдови. Нас часто били, не дозволяли вийти на вулицю, не давали їсти. За день ми мали обслуговувати по 10-15 клієнтів. Часто серед них траплялися... поліцейські.
Я почала сильно хворіти. І господар продав мене якомусь бідному албанцю — за безцінь.
Я хотіла покінчити життя самогубством, але сталося так, що якимось дивом тут опинився представник ООН, він передав мене в MOM...
Мені лише 27 років. Моє життя закінчено. Навіть якщо я повернусь додому...»
Звісно, після таких історій вже не думаєш про те, що за вікном — інша країна зі своїми принадами. Робиш маленьку перерву на «каву-брейк» і знову занурюєшся в ці зламані долі. І думаєш: що можна зробити? Хоча б для того, щоб який-небудь привабливий покидьок, котрий посміхається юній студентці, що розглядає вітрину ятки деінде в Козятині чи Золотоноші (а дилери полюють на «живий товар» головним чином у маленьких містечках), отримав грамотного відкоша.
Для цього потрібно знати кілька речей:
а) будь-яка робота на території іншої країни без відповідного дозволує нелегальною;
б) якщо вам пропонують виїхати на роботу за туристичною візою— вас дурять;
в) якщо вам пропонують роботу офіціантки, няні, економки і кажуть, що «знати мову не обов'язково»,— вас дурять;
г) якщо у вас відбирають паспорт,нібито «для реєстрації», — вас дурять;
ґ) якщо контракт на роботу складено мовою, якої ви не розумієте,— вас дурять;
д) якщо у фірми, яка влаштовує вас на роботу, немає ліцензії— вас дурять;