Підсмажити цибулю до стану прозорості, додати на цю ж пательню нарізану картоплю. Просмажити разом так, щоб жир повністю покривав картоплю і цибулю.
Додати борошно і добре перемішати, щоб не було грудочок. Протушкувати все 1 -2 хвилини.
У воду, що залишилась після креветок, вилити всю піджарку з пательні.
Проварити все 20 хвилин па середньому вогні. Постійно помішуючи суп, обережно влити в НЬОГО вершки і викласти креветки. Нагріти всю масу, не доводячи її до кипії іня. Додати спеї
Подавати гарячим у глибоких полумисках (можна у видовбаній скоринці хліба!) , додавши для краси зелень.
Відомілюди
Джеймс Феиімор Купер(1789-1851) — видатний романіст, класик пригодницької літератури. Варто прочитати: «Останній з могікан», «Звіробій» та Ін.
Вільям Катберт Фолкнер(1897-1962) — письменник, лауреат Нобелівської премії 1949 року. Варто прочитати: «Лють і галас», «Реквієм за черницею», «Місто», «Особняк» та іп.
Джон Апдайк(1932-2009) — відомий письменник Варто прочитати: «Кролику, біжи!», «Іствік-ські відьми», «Ферма», «Давай одружимось» та ін.
Джек Лондон(1876-1916) — письменник, автор пригодницьких романів і оповідань. Варто прочитати: «Син вовка», «Любов до життя», «Оповідання південних морів» та іп.
Ернест Гемінгвей(1899-1961) — письменник, журналіст, лауреат Нобелівської премії 1954 року. Варто прочитати: «По кому дзвонить дзвін», «Старий і море», «Свято, яке завжди з тобою», «Прощавай, зброє!» та ін.
Марк Твен(1835-1910) — письменник, журналіст, громадський діяч. Барію прочитати (якщо не читали...) «Том Сойєр», «Пригоди Гекльберрі Фінна» та ін.
Ірвін Шоу(1913-1984) — письменник, кіносценарист. Варто прочитати: «Молоді леви», «Багач, бідняк», «Хліб по водах», «Нічний портьє» та ін.
А також...
Джон Барт, Вільям Берроуз, Гор Відал, Артур Міллер, Генрі Міллер, Юджин О'Ніл, Курт Воннегут, Джон Стейнбек, Джером Селінджер, Гертруда Стайн, Джон Рід, Вільям Теннессі, Артур Хейлі, Стівен Кінг...
...та багато інших...
Ізраїль
«АЛЬФЕЙ МЕНАШЕ» -ДІТИ МОЙСЕЯ
Як ви гадаєте, з якими подарунками треба збиратися до друзів-ізра'шьтян?
Сало і чорний хліб можна не називати — це й так зрозуміло.
Але те, що наші друзі (і друзі друзів) конче потребують... гуцульських чобітків з овечої вовни і вишневого варення, — стало відкриттям!
Якщо з варенням, у принципі, зрозуміло — в Ізраїлі його не роблять, а коли й роблять, то не таке смачне, як в Україні, то теплі гуцульські «чуні» в спекотній країні — нісенітниця!
Попри це, нам замовили аж десять пар.
І ми пішли на ринок.
«На перепродаж?» — єхидно посміхнувся до нас продавець.
«Ви не повірите, — відповіли ми. — Це для наших друзів в Ізраїлі!»
Але продавець повірив.
І навіть дуже зацікавився можливістю такого бізнесу: експортувати «чуні» в Ізраїль.
Потім ми зрозуміли, для чого вони в країні, де спекотно навіть узимку підлога в більшості будинків — кам'яна, ноги мерзнуть навіть у тридцятиградусну спеку.
Отже, напакувавши варення і «чунів», ми вирушили до «землі обітованої».
Але цій подорожі передувала така історія...
Щодо мене, то я вже вщвідувала Тель-Авів і навіть лежала на гладкій соляній поверхні Мер-твого моря, а от мій чоловік не буї? тут жодного разу, хоча й написав великий цикл пісень на біблійну тематику і відобразив у віршах майже всі визначні біблійні сюжети. Наприклад, у «Пісні Мойсея».
Запиши, мій історику, в згорток свого манускрипту: Починається шлях до свободи з оцього візка... То не штука — ще завтра я виведу вас із Єгипту, —- Але вийти нам з рабства — дорога така не близька!
То не страшно, що в рабстві змарніли і спали
з лиця ми,
То не горе, що спини побито, посічено вщерть; Але в тому єгипетськім сні ми здрібніли серцями — / ото вже хвороба, яку виліковує смерть.
Всім нам хочеться волі, та ба — не стрибнеш
вище стелі;
Стільки літ жити бидлом — таке не минає дарма. Ми покинемо рабські пропани тіла у пустелі, Бо вони вже самі мимоволі шукають ярма.
Запиши, мій історику, десь у таємному місці, — Хто знайде, не осудить нехитре лукавство моє, —
лДеякі спостереження про Ізраїль увійшли до книжки І. Роздобудько «Амулет Паскаля».
"ігор Жук — бард, поет, композитор.
Має шанси лиш той, що сьогодні іще у колисці, А для решти — візок і спасінням, і карою є.
Ягве дбає про нас! — розійдеться вода перед нами, Ягве дбає про нас! — будуть манна, закони, пісні. Ягве дбає про нас! — називає своїми синами, — Аче що ж, коли внуків ми любимо більш за сипів...
Запиши, мій історику, десь, — люжеиі навіть
без дати;
Так було, і так є, і цього вже не виправить час, — Волю можна здобути, та волю безгпуздо давати; Бог нас вибрав, щоб світові це показати... на нас.
«Старий, ти маєш побачити ту Мойсееву пустелю на власні очі!» — сказали друзі й організували для Ігоря кілька концертів у різних куточках країни. І ми вирушили у цілком свідому подорож порівняти поетичні відчуття з реальністю...
...Писати в лапках про те, що в Ізраїлі «скрізь наш народ», можна хіба що цитуючи рядки Володимира Висоцького. Адже з перших же годин перебування на «святій землі» складається враження, що, незважаючи на чотиригодинний переліт та проходження суворого паспортного контролю, ти опиняєшся в... Житомирі, Львові, Одесі, Чернівцях чи Донецьку. Тому старанно завчені фрази на івриті так і лишилися в нашому словниковому запасі мертвим вантажем: кожен другий розумів і відповідав нам російською або українською.
Тут і далі — вірші-пісні Ігоря Жука з «Біблійного циклу».
В Ізраїлі навіть існує славнозвісний жарт якщо ти заблукав на вулицях, стань посередині і голосно вилайся рідною мовою. Одразу ж тебе оточать місцеві мешканці і навперейми почнуть пояснювати маршрут та ще й розпитають, який врожай нинішнього літа в Пирятині або чи стоїть ще пам'ятник Леніну посеред Маріуполя.
Хоча на ностальгію тут не хворіють. На це просто немає часу!
До речі, одне з найсильніших вражень від подорожі: в цій крихітній і відносно молодій країні кожен з приїжджих (а вона й складається головним чином з приїжджих!) працює не по-кладаючи рук з ранку до ночі. Адже вони будують СВІЙ ДІМ, просіюючи в долонях кожну пригорщу цієї кам'янистої і не дуже-то й родючої землі. А перш ніж опинитися у власному будинку чи апартаментах, кілька років проводять у «кібуцах» — поселеннях на зразок комун, де працюють хто ким може, аж доки не знаходять своє місце під цим палючим сонцем.
Наші друзі, Марк і Стелла, пройшли весь цей шлях. Щоправда, виїжджали вони з улюбленого Львова досить не просто, адже за духом були і лишаються львів'янами і мають друзів по всій Україні. А коли в розмові кажуть «у нас», важко відразу зрозуміти, чи йдеться про Львів, чи про Альфей Менаше.
Ось бувальщина з вуст Стелли: «...Вийшла в магазин, іду вулицею, роздивляюсь: яку настут усе змінилося за п'ятнадцять років! Раптом чую характерний вигук: "Стелка, курва-мать, куди ти поділася?!" — це біжить назустріч, розкривши обійми, наша колишня сусідка. За стільки років не забула! Це ж — Львів!»
А ось бувальщина Марка. Під час ГКЧП 1990 року — того тривожного періоду під час путчу в ще існуючому СРСР — у Львові почали формуватися «загони народного спротиву», і Марк у перші ж дні пішов записуватись у «народну оборону». Здоровенні вуйки, що формували загони і навіть видавали зброю (певно, викопавши її на городах своїх дідів і прадідів), прискіпливо оглянули тендітного Марка і сказали: «Добре! Будеш четником другої жидівської сотні!»