Выбрать главу

Спочатку Марк обурився: «Як це так — чому "другої"?!» А добре подумавши, зрадів: отже, львівських євреїв у перший же день антидержавного заколоту назбиралося більше сотні і вже перевалило за другу! Так Марк став «четником». Якби танки пішли в Україну і на його рідний Львів — ліг би під них без роздумів.

Розповім ще один факт з його біографії — на свій ризик. Адже якщо запитаю, чи можна, то впевнена, що Марк скаже: «Кому це потрібно?» Одне слово, Марк — гітарист, дивовижний поет і виконавець власних пісень. Але змусити його співати можна хіба що в колі близьких друзів. Добре, що ці друзі ще здатні організувати його концерти в Києві — тоді зал ломиться від вдячних слухачів. Теж — «за п'ятнадцять років не забули!».

Історія самого «кібуца», де опинилося подружжя, досить цікава.

Його організували вихідці з польського містечка Барановичі. Це були колишні гімназисти двох класів, котрі поїхали на «землю обітовану» в повному складі. Вони, діти з забезпечених родин, ні сном ні духом не зналися на сільськогосподарських роботах. Попри це, зібравши свої манатки, у повному складі вони рвонули в «Ерец Ісраель» — тобто в країну, якої ще не було на мапі світу, адже трапилося це задовго до Другої світової. І тут їм, що виросли в місті і не знали, що таке пустельна спека, довелося опановувати працю на землі. Водночас випало ще й боронитися від арабів, котрі не чекали на непроханих гостей, і хворіти на малярію, від якої регулярно вимирала половина поселення. Згодом до них приєднались родичі, котрі залишились на «великій землі» і яким вдалося вижити в гетго та концтаборах під час Другої світової війни. Нині це поселення вважається одним з найуспішніших. У ньому й почали свою нову трудову діяльність наші друзі.

Марк, за освітою інженер, працював:., доярем на фермі (в Ізраїлі це вважається суто чоловічою професією), а Стелла доглядала старих і набувала досвіду звичайної робітниці на невеличкому гумовому заводі.

Тепер Марк працює геодезистом. На його рахунку — купа побудованих у пустелі шосейних шляхів, мости, тунелі. А ще — ті звитяги, яких не довелося здійснити у Львові під час свого «четникування»: що таке постріли у спину і закидування камінням, він знає на власній шкурі. Адже в складі військового загону він працював у Газі, в покиїгутих мешканцями селищах

Гу-Катіфа, де займався вимірюванням лінії кордону і обчислюванням розмірів компенсацій біженцям.

Стелла, після доглядання за старенькими і пошуками роботи за спеціальністю (вона — ін-женер-електронник), почала працювати контролером на заводі у Кфар Сабі, аж доки дійшла посади головного менеджера невеличкого металообробного заводика в Тель-Авіві, котрий на замовлення виробляє різні «оборонні деталі» для армії.

Ще рік тому вони винаймали половину дворівневого котеджу в мальовничому селищі неподалік від Тель-Авіва з красномовною назвою Альфей Менаше, що у перекладі означає «діти Мойсея». І лише тепер, після п'ятнадцяти років тяжкої праці, нарешті здійснили мрію про власне помешкання.

Окремо варто зауважити, що містечко, в якому нині вони купили помешкання, має назву Аріель, що у перекладі означає... «місто Лева». Очевидно, від рідного Львова їм нікуди не дітися. Ось така містика.

...Одне слово, щоб досягти мети, тут треба працювати не покладаючи рук. Працювати на себе, але з усвідомленням, що ти є власником усієї країни. Відчуття, якого нам так не вистачає...

...На батьківщині Ісуса хоча б один раз мусить побувати кожен. Побачити золотий (майже у прямому сенсі!) Єрусалим, постояти біля Стіни Плачу, побачити Гетсиманський сад, надгробок Діви Марії і будинок її чоловіка Йосипа, неспішно пройтися по Віа Долороза...

Майже все це входить до туристичної програми і здається достатнім для того, щоб поставити галочку: «Я там був». Але коли починаєш вивчати країну «зсередини», розумієш, що на всі її пам'ятки і визначні місця не вистачить і кількох років: на кожному кроці наштовхуєшся на чудеса. А часом і небезпеку. Адже, як слушно зауважують пересічні громадяни, розпалювати і всіляко підтримувати конфлікт між Ізраїлем та Палестиною вигідно політикам обох сторін за давнім сумнозвісним ВИСЛОВОМ: «кому війна — а кому мати рідна...».

З аеропорту в селище Альфей Менаше ми прибули на Марковому «пустельному бомбовозі» — величезному «газику», куди вмістилася б рота вояків. У сутінках з вікон авто вимальовувались охайні котеджі, вулички і сади, вкриті передранковим туманом. «Селище» виявилося впорядкованим сучасним містечком.

У котеджі Марка і Стелли — два входи: один зовнішній, з вулиці, крізь нього треба спускатися сходами на затишне подвір'я, другий — внутрішній, що веде в садок з мальовничим краєвидом на... палестинський кордон. Кордон позначений довгим камінним парканом з колючим дротом. Дивитися в цей бік у бінокль чи фотографувати таку «екзотику» небажано: невідомо, що може подумати прикордонник, якщо раптом світло відіб'ється у склі. Та й навряд чи він довго розмірковуватиме...

Але, як зауважив Марк, стрілянини тут давно не було — все відносно спокійно. До того ж, попри всі політичні негаразди, населенню обох країн вигідно жити в мирі: на території Ізраїлю є робота для палестинців, а ізраїльтяни залюбки їздять до сусідів — там фрукти й овочі дешевші.

Ледь дотерпівши до ранку, вирушаємо до Єрусалима на міжміському автобусі. Дорогою в очі впадають незвичні деталі. До автобуса чи не на кожній зупинці сідають дівчата у військовій формі. На юних обличчях — яскравий макіяж, а через плече висять автомати. Чи є в них патрони — невідомо, проте до такої панянки навряд чи хто причепиться в темному провулку. Дівчата вчаться у військових училищах нарівні з хлопцями. І часом випереджають їх у навчанні.

Донька Марка і Стелли теж обрала собі військову службу. Важко повірити, що це ніжне створіння, статурою більше схоже на тинейджера, працює охоронцем стратегічних об'єктів, до того ж є першокласним снайпером і легко може впоратися з двома нападниками, адже досконало вивчила прийоми карате. І таких дівчат тут багато. їм подобається служити. Часом це єдиний спосіб уникнути безробіття і... зекономити на харчуванні та одязі.

Хоча військова форма личить далеко не всім, більшість місцевих дівчат досить огрядні. Це те, що впадає у вічі на вулицях: жіночки не дуже переймаються зайвими кілограмами. Особливо ті, хто тут народився. Своєю зовнішністю опікуються лише вихідці з колишнього Союзу. Решта користується правилом «Покохай мене такою, яка я є!».

До речі, мені дуже сподобалась ізраїльська мода, точніше — її повна відсутність: одягаються так, як зручно. Часом досить дивно і не за погодою. Жінка може йти в легкому сарафані і... шкіряних чоботах на товстій підошві. Причому ці чоботи не супермодні, а схожі на ті, котрі наші мами називали «прощавай, молодість!». А поруч з такою, «в сарафані», крокує інша панянка в теплій шкіряній «косусі» з комірцем із штучного хутра та в напівпрозорій шифоновій спідничці, а ще — у «в'єтнамках» на босу ногу.

Або ще одна поширена «фішка»: під сукні чи спідниці вдягаються джинси. Хоча фасони тих суконь не передбачають такого доповнення.

А універсальним і найбільш улюбленим одягом майже всіх верств населення є спортивні костюми. З них можна не вилазити ані взимку, ані влітку. І нікому не спаде на думку зверхньо огледіти тебе з ніг до голови.

У цій відсутності моди є своя мода і свій неповторний стиль, котрий дивує лише на початку, а потім видається досить зручним і демократичним.

Отже, спостерігаючи у вікно за ще невідомим життям, ми дісталися Єрусалима, де нас зустрів колишній гравець «Що? Де? Коли?» Ян Привороцький і повів «ексклюзивним маршрутом». Виявляється, всю територію Старого Міста можна пройти... дахами і побачити те, що важко помітити «з землі».