З плаского даху одразу впадає в око фантасмагорія: на тлі християнських храмів, мусульманських мечетей та єврейських синагог, що скупчились в єдиному архітектурному ансамблі, на балконах і терасах житлових будинків розвішано випрану білизну — сорочки, майтки, шкарпетки, дитячі колготки, звідусіль стирчать телевізійні антени, на дахах — квітники чи просто майданчики для відпочинку.
Попри це, всі чільні «національні» квартали старого Єрусалима перебувають у мальовничій гармонії, хоча кожен з кварталів — вірменський, єврейський та мусульманський (арабський) — ніби окрема автономна країна, зі своїм укладом та своїми святинями.
В арабській частині Старого міста знаходиться одна з найбільших святинь мусульманської релігії — мечеть Омара.
Вірмени, котрі живуть туг досить закритою общиною, пишаються найдавнішою Апостольською Церквою св. Григорія Просвітителя.
Євреям на цій території «належить» Храм Гробу Господнього. І все об'єднується «хресним шляхом» — Віа Долороза, яким ішов Ісус Христос.
Нині, після багаторічних нашарувань, ця дорога «виросла» у висоту на двадцять метрів. Ідучи нею, я намагалася визначити, де могла розташовуватись крамничка ремісника Агасфера. Того самого, хто не дозволив Йому присісти відпочити біля свого будинку. І був приречений на вічне блукання світом і вічне каяття:
...Боже мій — я, їй-Богу, ие злий; Просто я ще не знав, що Ти — Бог. А якби я це знав, Боже мій, — Був би щедріш, гостинним за двох/
А тепер — ні кола, ні двора, Битий шлях — спекота чи зима, Не приймають ні брат, ні сестра, Навіть мати мене не прийма...
Боже мій, я простий ремісник — Я ж не тямлю в політиках влад; Кажуть: «Цькуй!» — я цькую, я так. звик; Я ж ие мудрий, як Понтій Пілот,
Кажуть: «Плюй!» — в кого скажуть, плюю; Кажуть: «Бий!» — першим камінь знайду... Я так дбав про родину свою, А тепер — сам по світу іду...
Боже мій, замала голова, Щоб збагнути, чому і за що... Чи той хрест я погано збивав? Чи не тих дав Каяфі дощок?..
1 тепер — пі кола, ні двора, Вічний шлях — спекота чи зима, Не приймають ні брат, ні сестра, 1 земчя вже мене ие прийма...
...Єрусалим у потрібний час приходить до тебе сам.
Про нього так багато сказано і написано, що він може постати перед тобою уві сні таким, яким є в реальності, навіть якщо ти не був там жодного разу. Варто лише дуже ХОТІТИ побувати ТАМ. І тоді, в часи відчаю, посеред зими, відчуєш, як хтось бере тебе на крила і несе в цю колиску людської величі і ганьби — і опускає просто посеред юрми. Тієї, що супроводжувала Сина Божого на Голгофу. І ти, ще не знаючи КІНЦЯ цієї історії і її впливу на людство, мусиш вирішити, на якому ти боці. Чи серед тих, хто кидав у Месію каміння, стоячи на узбіччі Віа До-лороза і ховаючи своє обличчя за тисячами спин, чи поруч із тими, хто намагався передати Йому карафу з водою...
Якими б давніми не здавалися біблійні легенди, якими скептиками ми б не були і як би не ставились до цих історій — з вірою чи зневір'ям, — усе, що відбувалося саме тут тисячі років тому, є сутністю і нинішньої людської природи. «Кажуть: "Цькуй!" — я цькую, я так звик!».
А решту за тебе вирішить... Понтій Пілат.
Дивні, змішані відчуття...
Такі ж змішані, як і культури, що перетнулися в Старому Місті. Важко повірити, що тут, у суцільному музеї, живуть люди, що вони ходять по Віа Долороза по хліб, зупиняються і теревенять з сусідами, що запросто щоденно пробігають повз Храм Гробу Господнього до арабського базару чи заходять перепочити під тінисту арку перед кімнатою Тайної вечері.
А головне, можуть спокійно спати вночі, не відчуваючи, що поруч із ними, в концентрованій атмосфері Старого Міста, досі живуть тисячолітні привиди всіх часів. І досі блукає вулицями неприкаяна Марш з Магдали:
А люди лишались людьми... Забували про Юду, Ходили на Гору, щоб тріску знайти від Хреста. Про мене іще пліткували, цікаві до блуду, — Аж поки 'їм інші, молодші, зайняли вуста.
А люди лишились такими самими, як були: Легкі до видовищ, охочі до грошей та втіх... Вони і не знали — чого там казати: «забули»! — Що хтось там помер на хресті, їм знімаючи гріх.
Приходив Матвій, щось писав, заховавшись від влади.
Приходив Петро, сперечався з Матвієм, і пив,
! все не п'янів, і карався примарою зради,
і плакав, що /Ода продав, а Петро, бач, — купив!..
А я собі думала: Боже, а може, й так треба!.. — Ми мали и^е шанс, та, як завше, прогаяли час — І гріх Ти знімав на хресті вже не з нас, а із Себе, Щоб сумнівів більше не мати, караючи нас!..
І все позоста'іося так, мов нічого й не сталось, Немовби нікого й не вбито в тім чеснім краю — Одній тільки мамі Його стільки горя дісталось, Що пекла отого вона не забуде й в раю.
Вночі мені снилося Слово — і були в тім Спові І усмішка, й біль, і прощення, і подих біди — Так, наче скупав мене хтось в океані любові, І виніс на берег печалі, і мовив: «Іди!..»
...Єрусалим — чи не єдине місце, де у мене не виникли сумніви щодо справжності давніх пам'яток. Можливо, ще тому, що деякі з чудес побачила на власні очі. Скажімо, заходила до старого Єрусалима з тьмяним срібним хрестиком на шиї, а увечері всі помітили, що він заблищав, мов новий...
І ще одне спостереження, досить особисте, але важливе. Ми увійшли у вірменську частину Храму, до церкви саме в ту мить, котру важко «підгадати» і дочекатися навмисно: тут на якісь хвилини (про які ми й гадки не мали) на внутрішній частині купола виникає «сонячний хрест» — відбиток вітража, на який падає промінь. Потім він зникає...
Надихнувшись цими спостереженнями, йдемо на Маслинову гору, до Гетсиманського саду. Цей сад малювався в уяві як велика площина, вкрита старими оливами. Мабуть, таким він і був два тисячоліття тому. Тепер це зовсім маленький клаптик землі біля Храму Чаші. Його огороджено парканом, стежки охайно посилано червоним гравієм.
Дерев небагато. Це навіть не дерева, а така природна конструкція: зі старих тисячолітніх і вже вмерлих стовбурів олив проросли молоді дерева. Тобто їхня «оболонка» — справді давня і до неї, як нам повідомили, могли торкатися руки Христа. Під яким з цих дерев він молився у свою останню ніч, звісно, залишається загадкою. Але знову — диво. Це дерево можна упізнати і повірити, що це саме воно!
Якщо стаєш спиною до Храму і дивишся на сад трішки справа, то помічаєш один дивний стовбур — звивини його старезної кори нагадують схилене донизу жіноче лице, обернуте у профіль. Побачивши це, я ледь не зарепетувала на весь голос — ось яке відкриття зробила! Мене трохи охолодив Марк, сказавши, що цей профіль помічають і інші. Але все ж таки — не всі. Під цим деревом росте червона троянда...
Старечий профіль і юна троянда — ніби втілення двох жінок, котрі не зрадили Його. В Саду тихо, хоча довкола купчаться люди, намагаючись уявити, як Він сидів під оливою — сам-самісінький.
Але в цю ніч не спала ще одна людина:
..Не спиш, мш синочку. А ніч, мов картинка, в саду... Про що ти сумуєш, якими ліандруєш світами? Кого все рятуєш? Чому ти не слухаєш мами, Коли моє серце так гостро віиіує біду!..
Не спиш, мій синочку. А хчопці поснули давно, Хоч ти так просив, щоб самого тебе не кидали. Хтось каже крізь сон, що з води вийшло добре вино, 1 скиглить всю піч за кущем те дівча із Магдапи.