О так, пречудове вино ти зробив із води! — Та нині воно emano кров'ю твоєю, месіє! Доба не мине, третій півень іще не пропіє, Як тричі найперший твій учень зіб'ється з ходи!
Чого ж ти навчив їх? Що далі вони понесуть — Чужі в цьому світі, зіщулені привиди часу... За кого ти вип'єш оту нелюдську свою чашу, Для кого назавше закресати людську свою суть?!.
Не спиш, мій синочку... Я в думу твою не ввійду — Ти виріс, ти вище твоєї печальної мани. Лиш серце моє за тобою блукає світами Крізь ніч, що, мов казка, стоїть в Гетсичаиськім
саду...
...За парканом Храму Чаші і Гетсиманського саду вирує зовсім інше життя. Тут починається галасливий арабський квартал.
Вийшовши назовні, знову бачимо фантасмагорію: назустріч іде огрядний мексиканець у сомбреро і сам собі грає на гавайській гітарі, дорогою проїжджають двоє хлопчаків на білому віслючкові — дзвінко цокають копита. З запилених і розпечених на сонці багажників автомобілів під стінами Храму продають мед, оливки, горішки, японські туристи «кулеметними чергами» без упину клацають фотоапаратами...
Арабські квартали, і взагалі поселення, дуже відрізняються від єврейських. Усе в них «з точністю до навпаки»: вони засмічені і залюднені, по них краще їхати з опущеним склом...
А от усередині будинків — порядок і стерильна чистота. На «єврейському боці» панує охайність — жодного папірця довкола будинків, а всередині може бути і безлад...
Ми потрапили до Єрусалима в суботу, тобто в те щотижневе свято — «шабат», коли, за ортодоксальними мірками, не можна працювати. Навіть натискати кнопку для виклику ліфта, адже і це вважається роботою. В цей день хасиди-ортодокси гуляють вулицями, і це досить екзотичне видовище. Всі — і малі, і дорослі — в чорних сюртуках і білих сорочках, на головах крислаті чорні капелюхи, а в деяких капелюхи оздоблено пухнастими лисячими хвостами — це ознака того, що ці люди здійснили серйозну прочанську мандрівку. Скажімо, до Умані...
Забалакавшись, ми випадково в'їхали в район, де мешкають лише хасиди.
Не одразу помітили, що нас наздоганяє поліцейська машина — це означало, що треба повертати назад і шукати інших шляхів. Поглянувши за вікно, ми заніміли: враження таке, що наше авто в'їхало у велику зграю розлючених пінгвінів. І якщо натискати кнопку ліфта тут вважається тяжкою працею, то підняти з землі палицю чи шматок багнюки і запустити в скло авто — це абсолютно нормальне явище. Що, до речі, активно й робили кумедні хлопчаки в
крислатих капелюхах, з-під яких звисали довгі кучеряві пейси.
Поліцейський з вікна своєї автівки зробив знак їхати за ним і вивів нас на безпечний шлях, просигналивши на прощання.
Ставлення до ортодоксальних євреїв тут неоднозначне. Наші колишні співвітчизники вважають, що ці общини гальмують прогрес і негативно впливають на економічний розвиток країни.
Ще кілька кумедних спостережень просяться на сторінку.
...За аркою біля виходу з майданчика Храму Гробу Господнього одразу починається ринковий квартал. Мимоволі думаєш про те, що вигнати торговців з храму — річ неможлива в будь-які часи.
Доводиться змиритися. І поставитись до цього з доброю часткою гумору. Щойно виходиш зі святині, як наштовхуєшся на велику вивіску «Магазин Гробу Господнього», під якою розвішано... тернові вінці різних розмірів. їх можна міряти і купувати. Коштують недорого...
...До Стіни Плачу підбігає юрма змилених туристів — їх привезли сюди лише на півдня: треба встигнути все! Дві жіночки кидаються до охоронця: «Скажіть швиденько, куди засовувати записки за здравіє, а куди — за упокій?!» Він здивовано знизує плечима. Взагалі, тут записки із проханнями до Бога зустрічаються на кожному кроці — туристи засовують їх у будь-які щілини будь-яких храмів і стін. Маленькі, пожовклі грудочки паперу стирчать звідусіль. Через якісь певні проміжки часу їх збирають і
«ховають» у землі, а на їхнє місце надходять нові і нові прохання. Часом замість таких записок дивні люди кидають до гробниць гроші — певно, їм здається, що таким чином легше і простіше купити прощення чи мрію. Або це — «плата за доставку».
— Сьогодні снідаємо в Палестині! — вранці безапеляційно скомандував Марк. — Візьміть із собою паспорти — будемо перетинати кордон!
Ми зібрались миттю і з великим натхненням. Ще б пак! Сніданок на ворожій території! Під дулами автоматів! І косими поглядами мешканців у військових формах!
А можливо, доведеться відстрілюватись і «втікати городами»!..
Що може бути кращим за таку пригоду?!
Звісно, я замислилась, що вдягнути для такого сніданку. І хвилин зо п'ять копирсалася у своєму невеличкому похіднОхму гардеробі. Чомусь згадалися кадри різних пригодницьких фільмів, де жінки (і це мене завжди дивувало), що йшли в експедицію джунглями чи горами, завжди були одягнені в короткі шорти і легкі сорочки.
Оглянувши мій «голлівудський прикид», Марк попросив змінити шорти на джинси і вдягти зверху «щось із довгими рукавами»: палестинки майже ніколи не виходять зі своїх домівок на вулицю, а поява білої чужинки може викликати неадекватну реакцію. Тоді справді доведеться відстрілюватись.
Чому вирішили снідати в Палестині? Марк, як знавець кухні, запевнив, що хоча традиційний хумус вважається суго єврейською стравою, але найсмачніше його готують саме в палестинських кав'ярнях. А той, хто, перебуваючи на цій землі, не куштував справжнього ху-мусу, може вважати, що ніде не був і нічого не бачив.
До речі, хумус — традиційна їжа ізраїльської кухні. Це така собі паста з бобових. Сама по собі вона не має певного смаку, все залежить від різних приправ і додатків. її накладають всередину піти — круглого плаского хлібця.
От саме за цим ми й поїхали в «закордоння» — до палестинського селища Джіюс.
Ніяких особливо агресивних поглядів ми не побачили. Щоправда, на кордоні нас справді зустріли дула автоматів, але це було цілком природно. Перетинання кордону з «ворожою країною» зайняло хвилин двадцять. Далі ми вже знову їхали звичайною дорогою, хіба що краєвид трохи змінився: обабіч було більше безладу, більше смітників і через кожні двадцять метрів стояли торговці апельсинами і бензином. Палестинське селище нічим не відрізняється від таких самих арабських де-небудь у Тунісі чи Єгипті.
Жінок на вулиці справді немає. Кав'яренька, як усі мусульманські будівлі, ззовні захаращена, всередині — охайна і затишна. Господар радо зустрічає Марка, з яким давно товаришує, всаджує за найкращий столик, пропонує вибирати салати на будь-який смак — усі вони додаються до головної страви безкоштовно, можна брати скільки хочеш. Головним чином це дрібно нарізані овочі, з яких можна самим складати «смакові композиції».
Поки чекаємо свіжого хумусу, господар розливає у глиняні філіжанки міцну каву і весь час позирає в мій бік. Нарешті наважується і просить зробити йому «одне фото з білявкою», додаючи, що за цю «екзотику» знизить нам ціну за обід удвічі!
Марк пояснює, що для місцевих мешканців поява в цьому селищі жінки зі світлим волоссям — все одно що поява Мадонни на Хрещатику. «Фото на пам'ять» розтягується в цілу фотосесію, адже всі місцеві відвідувачі намагаються потрапити в кадр.
Хумус вистигає...
Він справді смачний. Програму виконано. Можна вирушати назад, до Ізраїлю. Ніякої небезпеки.
Дорогою Марк зупиняється і купує відро апельсинів. Усе відбувається точно так, як на якій-небудь Житомирській трасі. Тільки там продають яблука і помідори...
Забула: господар сказав, що повісить зроблене фото на стіні в кав'ярні «для приваблювання клієнтів».
Тепер у палестинському селищі Джіюс мешканці поглинають хумус під моїм поглядом, гадаючи, хто б це міг бути...
...Відчуваю, що ці подорожні нотатки можуть розплистися, як олія по водах. Треба скорочувати їх за рахунок асоціацій і невеличких спостережень, адже мети зробити туристичний буклет у мене немає.
Маркін «бомбовоз» за день долає тисячі кілометрів і зупиняється за нашим бажанням будь-де. Але робити зупинку посеред поля ми його не просили: довкола нічого цікавого!