Ти їм заздриш? Сподіваюсь, що ні. Поглянь на їхнє життя: воно БЕЗНАДІЙНО СПРОБНО-ЗОВАНЕ майже до КІНЦЯ. Тобто років на тридцять уперед, після яких всі зрівняються: жінка, що торгує на ринку капустою, і жінка скоробагатька з довгими пазурами за ціною 50 у. о. за кожний!
На лсаль, прогнозованим є і життя 'їхніх дітей, котрі ніколи — уяви собі! — НІКОЛИ самотужки не майструватимуть телескоп, щоб побачити зірки, або ніколи не ховатимуть померлу пташку. Телескоп їм випишуть з Англії, а пташок не ховають під венеціанським мармуром. Вони не будуть шалено мріяти про «далекі країни» і фантазувати у шкільних зошитах на тему мандрів. Адже щоліта мають путівки на будь-який закордонний курорт.
Ось ця прогнозованість і робить їх нещасними, нецікавими, нездатними відчути, як змінюється напрямок вітру.
А ще ти питав, чому, маючи статки, вони ніколи не розкошеляться на благо власної країни? Це також пояснюється просто: вони не наїлися. А, погодься, наїстися в нашій країні майже неможливо. Вони, як той лихвар, котрий, маючи «в панчосі» тисячу, ніколи не їсть досхочу. І погано спить, бо має стерегти ту «панчоху». І тому вони ніколи не дадуть ані копійки на те, що не можна помацати руками. Скажімо, на мистецтво. Але не чуже! Перед чужим вони стоять навколішках і готові платити за нього, навіть якщо іноземний митець показує їм дулу чи малює свої картини хвостом павіана!
Хочеться сказати таким: «Рєб'ята, пишатися, на жаль, немає чим!» Багатством і аристократизмом могли пишатися хіба що де Голль або Черчілль. Але вони цього не робили, тому що і те, і інше було для них природним завдяки походженню. Вони прагнули лише довіри свого народу. І це було їхнім найбільшим багатством. От такий парадокс.
Тому ті, хто купив титул Великого ордену, все одно лишаються голими королями...
І те, що ти, Майкле, повернувся на батьківщину, вселяє надію, що справжніх лицарів у ній все ж таки побільшає.
І ще одне. Я знаю, чому ти повернувся. Кому, як не мені, знати про це? Перебуваючи в мандрах, завжди переосмислюєш себе. І ставиш питання: а якби... не повернутися? І відповідаєш на нього — собі і лише собі. Це ніби примірювати королівські шати і невдовзі розуміти, що вони тобі тиснугь: замалий і надто накрохмалений комір, затугай пасок, заважка корона і... повна зневага почту. Самотність, яку не заглушити ні анісовою горілкою, ні тушкованим кроликом. Ані екзотичним коханням.
Знаєш, де я це відчула?
У Валлетті, в соборі святого Іоанна Хрестителя, перед скульптурою... запорізьких козаків...
...Цей собор було побудовано 1573 року. Це тривожне й урочисте місце.
Всередині, по обох боках розміщено грандіозні у своїй красі каплиці-поховання Великих Магістрів. Найбільша і найкрасивіша усипальниця належить Жану Парізо де ла Валлетті.
А в підлозі, просто під ногами, — триста могил найславетніших лицарів-іоаннітів: мармурові відшліфовані могильні плити розміром у людський зріст із написаними іменами і датами життя-смерті. Топтатися по них трохи моторошно. Довкруж і по всьому периметру — скульптурні зображення, що символізують епізоди історії Ордену і країни.
Ось тут я й заклякла перед однією скульптурною групою, найбільшою, вирізьбленою з мармуру кольору слонової кістки. Вона дуже вирізнялася з-поміж інших. Спочатку не повірила очам: типові наші хлопці у войовничих позах, як належить — з «оселедцями» на поголених головах, з довгими вусами і міцними м'язами оголених торсів.
Версія екскурсовода була сумною:
— Це — турецькі полонені, котрі після поразки турків біля берегів Мальти стали мальтійськими рабами...
Щодо цього у мене все ж таки виник сумнів: раби ТАК не виглядають, це по-перше, а по-друге — рабів не викарбовують у мармурі в най-славетнішому лицарському храмі.
Як істинний «невіруючий Хома», почала шукати інших відповідей.
І таки знайшла!
Один із працівників собору підтвердив мої спостереження: справді, рабів не увічнюють! Скоріше за все, це зображення тих відчайдушних шукачів подвигів, небезпек, пригод, а можливо, й справедливості, яку не могли встановити на власній землі. Тому і воювали пліч-о-пліч з вільнолюбними мальтійцями. Почувши від мене, що ці «лицарі» — запорізькі козаки, історик радо потис мені руку
— Ви лише погляньте на них! — зауважив він. — Ну, хіба раби могли бути такими міцними і статурними? А те, що їх зобразили заввишки у два метри, та ще з такого світлого мармуру, говорить само за себе...
Вислухавши таке, екскурсовод спохмурнів і лишився сперечатися зі своїм опонентом. Забігаючи наперед, скажу, що на виході з собору вони обидва чекали на мене, щоб розпитати, хто такі «запорізькі козаки». І навіть щось записували у свої нотатники...
А я думала про те, що мальтійські лицарі і запорізькі козаки — ягідки одного поля. Тільки одне з них було збережено в мармурі і овіяне славою, а друге — витоптувалося і викорінювалося сторіччями...
Проте досить про лицарів! Є тут дивовижі набагато давніші.
На крихітному острові віднайдено понад двадцять мегалітичних храмів, старших за єгипетські піраміди на тисячу років. Вони вражають своїми розмірами.
Кожен з них складено з восьмитонних, гладенько обтесаних кам'яних брил. Спосіб їх обробки і транспортування лишається загадкою. Можна нафантазувати все що завгодно, приплітаючи до цих фантазій інопланетян чи
казкових гігантів. І те й інше — не виключається! Гіпотези можуть виникати на кожному кроці: хоч як це парадоксально — Мальта не є досконало вивченою і «розкладеною по полицях» країною. Як кажуть місцеві історики, на острові обмаль науковців, котрі б досконало вивчали власну землю. І тому багато що на ній лишається за межами наукових праць і досліджень.
Звідки тут що взялося — незбагненно.
Скажімо, такі досить дивні знахідки, як кістяки чи мумії карликових слонів і гіпопотамів. Подібний «звіринець» було знайдено в Ар-Далам — «печері .мороку». Опудальця цих «велетнів природи», розміром з собаку, можна побачити в цій же печері. Довкола них (о, добросердні туристи!) розсипано льодяники і печиво. Чому ці тварини такі маленькі і куди поділися — невідомо. Загадкою лишається і давня цивілізація, за часів якої було побудовано ті мегалітичні храми. Крім версій про інопланетян та людей-гігантів, є ще одна, більш вірогідна: тут мешкало плем'я якихось фанатичних будівничих. На розкопках виявлено два «гуртожитки» або «нетрі», в яких вони жили. Без жодних умов для приготування їжі. Без ознак хоч якогось комфорту. Враження таке, ніби вони лише працювали вдень і вночі — швидко і самовіддано, наче хтось гнав їх у шию.
Зникли ці дивні будівничі безслідно, невідомо куди, не лишивши після себе нічого, крім цих гігантських храмів. Про те, що з ними сталося, досі точаться дискусії: або їх просто змило з острова велетенською хвилею, або всіх 182 скосив якийсь невідомий вірус. Та хоч там як, але лишили вони після себе купу досі не розв'язаних ребусів.
Скажімо, таких, як Гіпогей...
...Одного чудового дня 1902 року мешканець невеличкого містечка Паола вирішив вирити колодязь. Копнув раз-другий і... провалився під землю. Так було віднайдено одну з найзначу-щіших пам'яток людства — підземний храм Гіпогей.
Видовбаний у підземній скелі, він являє собою триповерховий підземний палац. У ньому — зали, анфілади, ніші, келії, лабіринти... Стіни і стелі оздоблено розписами та візерунками. Під час розкопок звідси було вивезено купу прикрас і дорогоцінностей. Спускатися в це глибоке підземелля без провідника все одно що вкоротити собі віку вибратися назад самотужки неможливо. В багатьох місцях просто немає сходів. Крім прикрас, під час розкопок тут було знайдено сім тисяч людських кістяків...
За однією з версій, це було кладовище для вельможних громадян.
Дивує ще й такий факт: відлуння в цьому підземному царстві відгукується лише... на чоловічий голос! Причому лунає він з усіх боків. Жіночі голоси глушать стіни. Тому, за іншою версією, вважається, що Гіпогей — храм, де навчалися жриці.
Але це теж з царини гіпотез, котрі складаються із суцільних запитань.