Серед експонатів — прикраса найчарівнішої шпигунки Мати Харі: її золотий перстень. Приміряти його, на жаль, не можна. Хоча майже всі прилади музею в робочому стані і надаються до власних дослідів та експериментів. Тому можна взяти участь у шпигунських пристрастях. Наприклад, написати листа чорнилом, що зникає, пройти тест на детекторі брехні, зняти свої відбитки пальців на пам'ять, поговорити у пристрій, котрий змінює голос. А на виході придбати (усього за 5 євро) «окуляри Джеймса Бонда» — саме такі, в яких знімалися голлі-вудські зірки.
До того ж діти «до 16» виходять з музею в типовому шпигунському вбранні — однакових плащах, рукавичках і капелюхах. От якби всі шпигуни ходили саме так, тоді працівники Ін-терполу могли б спати спокійно...
Під час вечері на телевізійній вежі заввишки 26 метрів тамперівський супроводжувач Ярмо з сумним виглядом повідомив, що не знає, в якому саме місті живе Арто Пааселінна, і активно підключився до пошуків. Особливий ентузіазм виявив, коли дізнався, що відомих в усьому світі фінських письменників — Міку Валтарі, Алексиса Ківі, Торгні Ліндгрена, Туве Я неон — перекладають і українською.
Увечері Ярмо радісно повідомив, що колиш-пій лапландець Арто мешкає у передмісті Гель-сінкі.
І ми вирушили до столиці...
...І одразу ж потрапили «з човна на бал». Причому в буквальному розумінні: вся набережна Гельсінкі була всіяна рибальськими човнами, з яких продавали рибу, ікру і прянощі. Таке рибне свято відбувається тут лише раз на рік і має назву «День салаки».
Що потрібно, аби гідно влитися у загальні веселощі?
Все просто: береш з великого столу запашну скоринку чорного хліба, мастиш її найсвіжішим маслом, зверху кладеш золоту від жиру рибинку — і до рота! І ось ти вже повноцінний учасник рибного балу.
Риба — настільки важливий для країни продукт, що під час цього свята на майдані виступає сам президент.
Можна послухати цю веселу промову, можна неподалік потанцювати під музику духового оркестру. Але краще «ринутися в бій» і купувати чи куштувати з човнів усе, що потрапляє на очі, — в цей святковий день ціни набагато нижчі. А очі справді розбігаються: журавлинові і морошкові приправи до риби, котрі виробляються лише туг за давніми родинними рецептами, неймовірної смакоти фінський хліб, теж стовідсотковий «ексклюзив» — у кожного з торговців він різний на смак, солоні огірки, зовні схожі на виноград «дамські пальчики», і, ясна річ, риба, котра водиться лише біля цих берегів. А накуштувавшись, можна спокійно прямувати далі, спостерігаючи за життям галасливого міста.
І знову натрапляти на незвичайні деталі. Скажімо, біля кожного закладу я побачила дивні прилади — трирівневі щітки. Накручуючи їх, можна самому почистити взуття перед тим, як завітати до стерильно чистої крамниці. Дивує і кількість вуличних артистів: дівчинка-акробат-ка, схожа на Пеппі Довгупанчоху, крутить різнобарвні обручі, на килимок летять мідяки, клоун завзято грає на акордеоні, на перехресті під акомпанемент електрооргана співає справжній оперний тенор, а зовсім неподалік гітарист в одязі «туркусця» (пам'ятаєте: пончо, вовняний капелюшок, смугасті гольфи) награє ностальгійних «бітлів». І душа рветься на всі чотири боки. І... до катерків з рибою також. Бо смачної риби ніколи не буває забагато...
...Відверто кажучи, я не запам'ятала назви передмістя, де мешкає Пааселліна. А супроводжувач Ярмо «здав вахту» іншому —- Урхо, котрий і слухати не хотів про мої забаганки, адже його кумир — Туве Янсон. І тому ми вирушили в Наантале — містечко, де «нібито» мешкають люди... Але про це — згодом...
Поки що кілька слів про Туве, яку знають у світі як «матусю», «бабцю», а зараз, певно, вже «прабабцю» Муммі-Тролів.
Вона не жила в Наантале...
Але про це — згодом...
Родина Янсонів нагадувала казкову родину тих істот, які, мабуть, з'являлися у фантазіях і снах досить дивної дівчинки з подвійним іменем Туве Маріка: жили поблизу лісу і весь час творили. Мати — дизайнер, батько — скульптор. Не дивно, що починала Туве з графічних малюнків і мріяла бути художницею. В п'ятнадцять років вивчала малювання в сусідній Швеції, кілька років провела в школі живопису на батьківщині при фінському національному товаристві художників. Потім — Париж. Були персональні виставки, починався успіх...
Але на перешкоді стали ці істоти — родина Муммі-Тролів, у якій все відбувається так і не так, як у звичайному світі. Вони прийшли до неї, мов осяяння. І захотіли жити не тільки в уяві, але й на сторінках книжок.
«Кожна дитяча книжка, — сказала в одному з інтерв'ю Туве Янсон, — це стежка, перед якою дорослі зупиняються. А дитина йде далі, відчуваючи небезпеку і отримуючи задоволення».
Туве вирішила піти тією стежкою. Так на світ з'явилися пригоди зворушливих істот муммі.
Відверто кажучи, Туве Янсон усім своїм досить дивним життям підтвердила аксіому про те, що деякі письменники можуть бути щасливими лише на сторінках книжок, серед вигаданих героїв. Адже, маючи вже славу відомої казкарки, Туве разом зі своєю подругою художницею Тууліккою Пієтилею (вона ніколи не приховувала своєї нетрадиційної орієнтації) втекла від світу на безлюдний маленький острів, куди лише раз на півроку завозили паливо і їжу. Довкола дмухав суворий північний вітер, високі солоні хвилі захльостували будинок, часом не було освітлення й опалення, а Туве Янсон вигадувала пригоди своїх маленьких друзів і малювала їх на невеличких клаптиках паперу.
Отже, Наантале...
Саме там існує країна, яку вигадала Туве Янсон, — долина Муммі.
Наантале — невеличке містечко, в якому все ж таки живуть люди. Але їхні будинки не відрізняються від казкових. Приватних будівель тут небагато, проте за три кроки від них розташовується величезна країна Муммі-Тролів. Усе в ній влаштоване, як у звичайному місті: пошта, аптека, крамниці, будинки. Але містечко населено казковими персонажами: в синій триповерховій башті живе родина Муммі-Тролів — тато, матуся, діти. У кожного — своя кімната. У татуся Муммі є власний кабінет, у дітей — дитяча, в батьківській спальні висить весільний портрет подружжя Муммі. Навіть льох заповне-і ю мініатюрними слоїками з консервацією, яку робила бабуся Муммі.
В інших будинках мешкають сусіди — Снус-мумрик, Крихітне Звірятко, Хемуль, Марабу, Чмих, Ондатр, Хропся, Чупсля і Трясля. Вони зустрічають дітей на порогах будівель і граються з ними. Тільки... пантомімою, тобто — мовчки.
Адже ті, хто влаштовував ці атракціони, вважають, що говорити акторам лише фінською ми шведською (чільними мовами країни) буде некоректно щодо інших дітей, котрих приводять сюди з усіх куточків світу. Діти все розуміють і без слів, тому що країну влаштовано так само, як у книжці, до найменшої дрібниці.
Зазвичай сюди приїжджають на два-три дні, щоб діти могли досхочу нагулятися казковими місцями. Батькам тут робити нічого. І хвилюватися не варто. Вони купують своїм чадам • чарівний браслет» з різнобарвних намистинок (від кольору залежить те, на який атракціон і к) трапить дитина) і саджають у казковий авто-і >ус. Далі лишається помахати ручкою вслід і... ш і рушити до сауни, ресторану чи навіть... поп-I іацювати в кабінеті Муммі-тата.
Паантале — країна дітей. Єдина у світі. Враження від неї лишається на все життя, а головні тверда впевненість, що чудеса існують не тільки під обкладинками книжок.
Дорослі фіни обожнюють інші мандрівки.
Скажімо, дводенний круїз на поромі до Швеції і назад. Крім того, що це чудовий відпочинок на вихідні дні, є ще один секрет популярності такого маршруту — меркантильний. Фіни сідають на цей пором з... порожніми сумками на колесах (такими, які у нас досі називають «крав-чучками»), а виходять на берег із важливим вантажем: пляшками алкогольних напоїв та іншими продуктами. Справа в тім, що на поромі діє система «дьюті фрі» — все, що продається в тутешніх супермаркетах, удвічі дешевше, ніж на землі.
Фінські пороми — а їх з десяток — це одинадцятиповерхові лайнери, що мають статус криголамів. Такі собі плавучі міста з вулицями, магазинами, ресторанами, казино, кіно і театральними майданчиками. Тут сім ліфтів і безліч кают на три тисячі пасажирів. Доки не побачиш — уявити важко. Відійшовши від берега, ця громадина безсоромно перетворюється на гніздо суцільних розваг.