Величне і тривожне видовище.
І ще окремо — про Час.
Вігі тут зупиняється і стоїть, мов ложка в слоїку зі старим медом (звісно, зробленим з петуній!). А чого вже в тому слоїку не намішано!
Античні Колізеї та середньовічні палаци, католицькі храми та давньоримські форуми. Міста Істрицького півострова, які для себе я охрестила «містечка в тютюновій скриньці» — Умаг, Пореч, Рабац, Врсар, Ровінь — найкрасивіші на всьому Адріатичному узбережжі. Вони поєднали в собі дух італійської Тоскани, французького Провансу, Австро-Угорської монархії і Давньоримської імперії. Кожен правитель вважав ці місця своїми. А тому неодмінно залишав якнайбільше слідів свого перебування на цих мальовничих берегах. Інакше неможливо пояснити таку шалену еклектику і дивовижну старовиггу, котру бачиш тут на кожному кроці. Вибухова суміш туристичних об'єктів!
Скажімо, в Поречі збереглися античні руїни храмів Марса та Нептуна, датовані першим сторіччям нашої ери.
Ровінь сім віків належав Венеціанській республіці — все в ньому дихає Італією. А в національному парку Бріоні досі знаходять кістки динозаврів.
У цій невеличкій країні, яку я безсоромно порівняла зі скринькою, змішалися чи перетнулися всі культури і всі часи. Тому тут так легко відчуги себе в позачассі.
Але є ще одне, що додає цьому відчуттю окремого забарвлення: природа. Адже природні пояси, які в інших країнах розділено тисячами кілометрів, тут розташовуються за порядком і в геометричній стрункості. Узбережжя, мов на кресленні вищого Творця, розподілено на рівні мальовничі смуги: за краєм моря і береговою кромкою йде смуга соснового бору, далі — кам'яниста місцевість і, нарешті, лани і полонини.
Приморські міста рясно туляться на узбережжі, мов ластів'ячі гнізда. Часом до такого містечка можна дійти лише по вузькому кам'яному «вусику»-молу. Не віриться, що цей вузький гребінь, оточений з двох боків морем, творіння не людських рук. Такого навмисно не вигадаєш!
Таким чином і входиш до Умага, міста в північно-західній частині Істриці. Таке враження, що його з філігранною ретельністю зробив якийсь годинникар, начепивши на око збільшувальне скло. Навіть не віриться, що колись на цьому острівці вирували пристрасті і один за одним змінювалися правителі.
Містечко заснували давні римляни, в IX сторіччі його захопили хорвати, а в XIV воно належало Генуї. Здавалося б, за що боротися? Адже Умаг можна пройти з кінця в кінець за п'ятнадцять хвилин, наштовхуючись па еклектик)' різних епох, до якої додаються несподівані сучасні штрихи: стіни будинків, обвітрюючись, відкривають зору давню кладку минулих сторіч, в яку вмонтовано... сучасні рами «євровікон». А в старовинних мурах чудово прижилися численні кав'ярні та крамнички.
Сервіс тут зовсім ненав'язливий. Таке враження, що покупці заважають продавцям жити спокійним і розміреним життям. Можна з годину роздивлятися товар, так і не знайшовши, в кого ж його придбати. З другої години дня і до п'ятої вечора, особливо в спекотні сонячні дні, магазинчики взагалі зачиняються на сієсту — святий час відпочинку для місцевих жителів. Тоді і покупці, і продавці сходяться під парасолями кав'ярень і потягують холодне пиво.
Час зупиняється, повітря — також.
У бухті на непорушних хвилях завмирають сотні білосніжних яхт і рибальських човнів. Жодного поруху, жодного звуку. Типовий полудневий стоп-кадр.
Човен — то перше знаряддя праці кожного істричанина, адже риба — головний стратегічний продукт узбережжя. Біля цих берегів водиться більш ніж 350 різновидів риби.
Але особливим делікатесом тут вважають шкампій — гібрид креветки і рака. На інших берегах чи в кулінарних книжках цих створінь найчастіше називають «скампії». Але ресторатори та рибалки Хорватії наполягають лише на літері «ш». І їм видніше, адже найкращі морепродукти водяться лише тут. Тому пальма першості щодо назви належить місцевим рибалкам.
Отже, шкампїї — креветко-раки завдовжки з палець. У кожному ресторанчику — свій секрет їхнього приготування. Точніше — приготування соусу, під яким їх подають. І боронь Боже заслати до конкурентової кухні свого кухарчука-шпигуна — це може коштувати життя! Адже секрет особливого смаку всіх «морських гадів» — лангустів, устриць, мідій, крабів — полягає саме в соусах.
Але скільки не шукай, а риби на ринках не знайдеш! Усе максимально окультурено: рибал-44 ки здають свій улов до ресторанів чи спеціалізованих магазинів. І — ніякого стихійного продажу!
Спостерігати можна лише за живою рибою — хоч цілий день. Адже вода біля узбереж проглядається на п'ятдесят метрів углиб. Навіть плаваючи далеко від берега, все одно бачиш під собою власну тінь, від якої втікають у різні боки наполохані краби. А їх тут — мов жаб у сільському ставку в травневий день. Усі вони навдивовижу пістряві: зелені, блакитні, рожеві, крапчасті, в смужку. Якось я помітила біля самого краю берега скам'янілу клумбу квітів. Не встигла зробити і кількох кроків до неї, як «клумба» розбіглася в різні боки...
...Хоч скільки б минуло часу, а місцеві жителі не припинять розповідати, як ці благодатні краї спустошилися через війну з Сербією. Не знаю, чи досі залишилась та «екзотика», яку бачила, проїжджаючи до Плітвіцьких озер, — зруйновані сільські будинки, на стінах яких написано: «Тут живуть хорвати!» Куди поділися їхні господарі — невідомо.
Взагалі на узбережжях здебільшого лунають італійська, німецька й англійська мови. І якщо німці чи австрійці — типові туристи, то для італійців відвідування Хорвати — як повернення в рідну домівку. Адже Італія зовсім поруч. А у багатьох нащадків колишніх завойовників лишилися в Хорватії «родинні маєтки». Туг, в апартаментах, котрі колись належали їхнім прадідусям, вони проводять ціле літо.
А місцеві мешканці залюбки виїжджають «на шопінг» до Італії — там для них усе набагато дешевше. Але це розваги для молоді, котра перетинає кордони заможної «сусідки» раз чи два на тиждень. На цьому ж боці — «царство щасливої старості». Здебільшого тут відпочивають жваві пенсіонери. Вони ходять у квітчастих шортах та яскравих футболках, розважаються в кнайпах, а на пляжах запросто скидають з себе весь одяг.
Щоб побачити і відчути справжній національний колорит, треба 'їхати в гірську частину країни. Туг, серед широких ланів, оточених схилами, на великій відстані один від одного розташовані хутори.
На землі переважно працюють старі жінки в чорному вбранні.
Земля має яскраво-червоний відтінок. Чорні фігурки на червоному тлі виглядають, мов на полотні імпресіоніста.
Тривожно і... сумно.
Молоді в сільській місцевості майже немає. Всі намагаються перебратися ближче до берега, до «рибного заробітку», а якщо пофартить — відкрити там свій рибний ресторанчик.
Чомусь образ Хорватії закарбувався в пам'яті саме таким: чорні фігурки на червоному тлі...
А в Умазі досить довго довелося шукати куточок зі справді національним колоритом. Скрізь — фешенебельні готелі, ресторани, крамниці, кнайпи. Довелося піти в глиб містечка. Там, у кінці вулиці, в око впало те, що я безрезультатно шукала на набережній: двометрова, трохи кумедна людська фігура, вирізьблена з цупкого картону. На силуеті яскравою фарбою вималювано чоловіка у національному 46 костюмі. Поруч — великий грубезний стіл зі стільцями. Приватний «бізнес» місцевої бідноти.
Варто лише присісти, як з будинку навпроти вибігає стара хорватка в такій же чорній сукні, як і жіночки, котрих бачила на ланах.
Пані Марія. Принесла запашну каву в товстостінному глиняному горнятку. Сіла навпроти. Підперла щоку рукою. З цікавістю реагує на кожен ковток: подобається кава чи ні. Звісно, подобається, киваю я. Протягом кількох хвилин зовсім не помічаю, якою мовою ми говоримо.
Всі мови змішалися, але все зрозуміло. «Туристам потрібно мати багато грошей...» — співчутливо хитає головою пані Марія і розповідає, що ця маленька кав'ярня лишилася їй від загиблого на війни під час конфлікту з Сербією сина. І вона мусить підтримувати цей бізнес, хоч «ноги зовсім не ходять». А невістка десь поділась, адже замолоду була дуже «лепка», тобто гарненька.