Мандрівки серця
(Казка)
Хочете — вірте,
хочете — ні.
Не повірить людина —
розкажу сосні.
Не повірить сосна —
розкажу вербі.
Не повірить верба —
розкажу собі.
Хто-небудь та почує...
Гей, жили та й були
двоє бідних людей.
І такі були вони бідні,
що таких не було
та й на ціле село.
І тому називали їх — злидні.
Злидні їли пемащений борщ на обід,
не купляли замків,
не справляли воріт.
Мали глечик,
клапоть ряденця,
драні ночви
і діжку без денця.
Коли ж піп їх питав:
— Признавайтесь мені,
чому постите ви
в невстановлені дні?
Злидні ревно хрестились,
затинались—та й край:
— Це ми хочем потрапити
після смерті у рай.
А коли їх питав
обережний сусід:
— Як ви там живете
без замків і воріт?
Посміхались вони
і казали:
— Дарма!
Не грішіть на людей —
тут злодіїв нема.
А коли їх питала товкуща рідня:
— Як обходитесь ви
без ткання,
без прання?
Чом у діжці у вашій пусто?
Чом не квасите ви капусти?
То сміялись вони:
— Нащо нам те ткання?
Маєм одяг новий
на святки й на щодня.
А у діжці у нашій пусто,
бо не любимо ми капусти.
У неділю виходили на базар,
купували перець, для слави:
хай подумають люди —
печеня є,
а бракує лише приправи.
От їх і прозвали: «Хоч злидні, та з перцем».
* * *
А одного разу у злиднів,
у тих самих злиднів,
що з перцем,
народився маленький син
з неймовірно великим серцем.
І в ту ж мить,
як він народився,
у селі почалася тривога.
Повиходили люди з хат,
прислухаються на порогах:
ніби гупає щось
чи б’ється —
неспокійне, потужне, здорове!..
Пробурчав лісоруб:
— Не інакше,
хтось у лісі рубає дрова.
Каменяр заперечив:
— Що ти?
Це, мабуть, хтось довбає скелю.
Баба Хівря пхикнула:
— В злиднів
після зливи валиться стеля.
А ледачий сказав позіхнувши:
— Розбудили, чорти, людину.
Це ж, напевно, моя кума
вибиває свою перину.
Але хтось у вікно заглянув
до тих самих злиднів,
що з перцем,
і сказав:
— НАРОДИЛАСЬ ДИТИНА
З НЕЙМОВІРНО ВЕЛИКИМ СЕРЦЕМ!
Серце голосно б’ється в грудях.
Звук цей будить тривогу в людях.
Люди добрі,
ой, добрі люди!
Як цей хлопець та й жити буде?!
* * *
А він жив просто — як кожне хлоп’я: лазив по деревах, купався у річці, пірнав до дна, стрибав з млина, відбивав печінки — оце і всі його вчинки.
Клопоту матері вистачало.
Одне добре:
де б він не був,
вона чує, як б’ється його серце:
Гуп-гуп!
Гуп-гуп!
Значить, живий.
Дитятко моє!
Де б не було ти,
а все-таки є!
А втім, хто зна, чи добре це, чи погано: дуже він помітний —
Всі на нього озираються,
всі дивуються,
прислухаються.
Не сховатись йому ніде —
завжди чутно,
що він іде.
І ще одне горе:
минали літа,
бо треба ж літам минати, —
у великому серці
якась пустота
його почала турбувати.
Чудна пустота,
порожнеча гірка, —
що він іде.
Холодна,
тривожна,
вагома!
А чим заповнити пустоту — невідомо...
Може, радістю і розвагами,
може, гомоном вечорниць,
чи таємними ласками спраглими
чорнобрових палких молодиць?