Все було.
Вечорниці і гульбища.
Буйний хміль парубоцьких літ...
Пустоти не заповнив у серці
тих розваг зникаючий слід.
Що ж заповнить її?
Може, дружба?
Побратимства клятва свята?
Побратався з сусідським Іваном...
Не заповнилась пустота!
Ну, то, може, наука?
Вчився,
над книжками хмурив чоло...
Всі знання свої в серце кинув.
Знов прислухався —
не помогло!
Пустота,
пустота,
пустота! —
не зникає, а вироста.
Він дівчину зустрів біля броду.
Марив нею,
ночей не спав.
Голубину дівочу вроду,
як молитву, у серце прийняв.
Він би взяв її за дружину.
Та відчув у хвилину ту,
що й вона лише на крихтину
заповняє його пустоту.
...Все буває в серці людському —
тихий смуток і гордий гнів,
п’яне щастя і просто втома,
чорний розпач і світлий порив.
І скорбота горя найбільшого,
і гнітючий тягар гіркоти...
Та нема тягаря страшнішого
невагомої пустоти.
Що ж робити?
Як далі жити?..
Подумав-подумав... Пі-і-ішов у мандри.
* * *
Який же безмежний ти,
білий світе!
О, земле,
яка неосяжна ти!
Чи ж думкою можна тебе облетіти?
Чи ж серцем можна тебе обійти?
Дороги лежать на твоєму лоні —
шляхи великі,
стежки малі, —
такі,
що по них,
як по людській долоні,
гадати можна про долю землі.
Ось лінія віку —
од виднокола
до виднокруга, в загадку мли...
Вона не повинна урватись ніколи.
Вона почалася хтозна-коли!
Ось лінія хисту —
яскрава, нетлінна —
немов блискавиця на вічному тлі.
Від одноклітинних
аж до людини —
усе під силу створити землі!
А лінія щастя...
Покручені борозни,
обривів і зламів заплутана в’язь...
Чому ж вона горем так переорана?
Чому ж вона кров’ю так запеклась?
Дивися, дивися, душею завмерши.
Що ти бачив?
Що зрозумів?..
Зустріч перша
і розділ перший
називається —
ТІНЬ ПОЛІВ
Ішов Мандрівник у широкому полі.
Ніде ні душі...
Але що за примара?
Зненацька постала на видноколі
тінь — не тінь
і хмара — не хмара.
Згасає сонце за вечірнім пругом.
Приймає обрис дивовижна тінь —
немов іде плугатар за плугом,
і тягне плуга знесилений кінь.
І тінь росте, росте, наростає,
заволікає далекий обрій...
Очі протер Мандрівник,
гукає:
— Аге-ге-гей, чоловіче добрий!
Постій,
спинися хоч на хвилину!
І відгукнися, хоч кілька слів!
Скажи мені —
ти привид чи людина?
— Я ТІНЬ ПОЛІВ.
СКОРБОТНА ТІНЬ ПОЛІВ.
— Старий ти,
а поле таке широке.
Втомився ти, певно, сів би спочив.
Це ж скільки років тобі?
— Скільки років?
Ти краще спитай — скільки віків?
Скільки втоми і скільки болю?
Скільки орало тут поколінь?
І кожне лишало на цьому полі
свою селянську згорьовану тінь.
Та тінь виростає з віку до віку,
блукає в полях на багряному тлі.
Узрить її той,
в кого серце велике,
хто знає, що значить труд при землі.
— І довго ж тобі за плугом ходити?
І довго ж нести віковічний тягар?
— Аж поки буде на білому світі
хоча б єдиний-один плугатар.
— А що, коли вийдуть в поля машини
і переорють людську біду?
— Тоді я спинюся.
Тоді я спочину.
На землю приляжу.
І в землю ввійду...