У серце прийнявши цю втому, цю тугу,
Мандрівник пішов у небли́зький світ...
Зустріч друга
і розділ другий:
КРОВОТОЧИВИЙ ГРАНІТ
Є тиша мудрої задуми
і недосягнутих світів.
Є тиша радості і суму.
Є тиша вічності і снів.
Але є тиша найтихіша.
Найглибша тиша —
Тиша Тиш —
породжена громами тиша
німих солдатських кладовищ.
Гадаєш, цвинтар це та й годі.
А під землею цілий світ —
світ недоспіваних мелодій, у
світ недокреслених орбіт.
Нові міста неповторимі
із незбудованих будов.
Картини геніїв незримі
і недолюблена любов.
Усе, що в душах променилось,
жило можливістю в руках,
не втілилось
і не здійснилось,
перетворилось в марний прах...
...Колись блукали предки в хащах,
під небом спали уночі.
І винайшли якусь там пращу,
щоб добувать собі харчі.
Коли ж навчилися кувати, —
міркує далі Мандрівник, —
то щоб на звіра полювати,
зробили перший дробовик.
І захищатися ж од звіра...
Але минав за віком вік:
проти людей пістолі і мортири,
а проти звіра — просто дробовик.
Бронею змінювались лати.
І вже до того кожен звик:
проти людини —
бомби і гармати.
А проти звіра —
той же дробовик...
Цвітуть безсмертники й волошки,
і материнка, і чебрець...
Та більш,
ніж квітів на могилах,
в могилах сховано сердець.
Мандрівник низько поклонився
серцям убитим молодим...
І раптом вражено спинився —
що за видіння перед ним?!
Посеред райдужного цвіту,
у трав’янистому теплі,
Солдат із сірого граніту
стоїть по груди у землі.
Неначе вийшов із могили,
холодну землю розколов.
З його грудей закам’янілих
Сочиться пурпурова кров.
Але ж війна вже за плечима!
Хто ж цей солдат?
І кров звідкіль?..
— Скажи, хто ти?
— ГРАНІТ КРОВОТОЧИВИЙ.
— Скажи, хто ти?
— ЗАКАМ’ЯНІЛИЙ БІЛЬ.
— Дозволь тобі перев’язати рану!
— То не поможе, всі бинти малі.
ІЗ НЕЇ КРОВ ІТИ НЕ ПЕРЕСТАНЕ,
АЖ ПОКИ БУДЕ ЗБРОЯ НА ЗЕМЛІ.
Аж доки хтось іще на світі хоче
комусь у груди цілитись в боях,
буде рана моя кровоточити,
буде ятритись рана моя!..
Це було в казці.
Це побачив Мандрівник серцем.
А просто очима — це виглядало так:
до братської могили
привезли гранітний пам’ятник —
погруддя, руку з шапкою, постать
в солдатській шинелі.
І лежало окремо все це
серед трав і духмяної м’яти...
Мандрівник прийняв його в серце.
Видіння третє:
ВІЧНА МАТИ
...Багато днів твоїй мандрі́вній втомі.
Ідеш... Ідеш...
А при дорозі дім.
Замерзлу шибку у чужому домі
зігрій знадвору подихом своїм.
Тоді вікно —
чуже і незнайоме —
розмерзнеться від подиху твого,
і ти побачиш теплу душу дому,
і хліб,
і сіль,
і у печі вогонь.
І ти побачиш матір яснооку,
ласкаву й щедру, як сама земля.
Немов зерно до животворних соків,
їй до грудей припало немовля.
Вона його терпляче напуває
своїм здоров’ям,
ніжністю,
життям.
І в той же час ногою колихає
колиску з другим, старшеньким, дитям.
А третє онде — лазить по долівці,
під стіл мандрує пішки.
І, мабуть,
в оцій найпершій, нескладній, мандрівці
до пізнання вже почалася путь.
Четверте плаче у запіччі: «Вава!»,
бо опеклось на молоці воно.
А п’яте... п’яте вилізло на лаву
і вже нудьгує, дивиться в вікно!
Як вихор, шосте вирвалося з хати —
в мороз,
у сніг,
у казку наяву! —
розхристане, веселе і кирпате —
і ну ліпити бабу снігову!
Кричить, гасає, дітьми верховодить.
Сміються люди:
— Буде баламут!