А сьоме вже у школу ходить.
А восьме вже пізнало труд.
Дев’яте аж посивіло — мудрує,
все відкрива надзоряні краї.
Десяте пише, грає чи будує...
— І всі твої, о жінко?
— Всі мої!
— Як спромоглась ти всім їм раду дати?
— Я можу все.
Я — ВІЧНА МАТИ.
— Твої вуста усміхнені,
А очі...
Горя печалі очі пролили...
— Я УСМІХАЮСЬ ТИМ, ЩО НАРОДИЛИСЬ!
Я ТИХ ОПЛАКУЮ, ЩО ПОЛЯГЛИ...
І Матір Вічну він прийняв у серце.
Тим образом ясним переболів...
Четвертий розділ
трохи дивно зветься.
Він зветься —
ВСЕДЕРЖИТЕЛІ ЗЕМЛІ
«...Куди ідеш?
Чого шукаєш?
Що знаєш ти?
І ким єси?
Не вмієш ткати,
а сорочку маєш.
Не жнеш, не сієш,
але хліб їси.
Коли у спеку селами проходив, —
тобі у кухлях подавали воду.
Ти кухоль брав,
і дякував,
і пив...
Чи думав ти —
хто кухоль цей зробив?
Коли де-небудь при гостинній хаті
росли над шляхом яблуні крислаті,
ти їв плоди серпневі, та навряд
чи думав ти —
хто посадив той сад?
Коли похмурий дядько-неотеса
тебе підвіз до міста ще за дня,
чи думав ти —
хто змайстрував колеса?
Чи думав ти —
хто підкував коня?
Коли рушав ти у свою мандрівку,
чи знав красу буденних таємниць —
чиї то руки виклали бруківку?
Хто збудував громаддя кам’яниць?
Хто звів заводи,
сотворив музеї,
в пісках поставив брили пірамід?
Хто збудував собори й колізеї,
вітри скорив і небо переміг?..
Ти теж не ледар.
Щось таки умієш.
Та що з уміння скудного твого,
якби не мудра ця взаємодія —
один для всіх
і всі — для одного?!»
Так Мандрівник говорить сам з собою...
І ось дійшов до місця у світах,
де, згідно із легендою старою,
земля
тримається
на трьох китах.
Китів немає.
Замість них в тумані
лиш дві руки...
Перекричав громи:
— А де ж кити?
— У морі-окіяні.
— А хто ж тримає землю?
— Тільки ми.
— Хто ж ви?
— Не бачиш?
Ми — робочі руки.
Напруга м’язів.
Вічні мозолі.
Творці всього.
Служителі науки.
ЄДИНІ ВСЕДЕРЖИТЕЛІ ЗЕМЛІ!
Прийняв у серце образ цей незвичний.
І знову йде на білий світ дивиться...
Наступний розділ, вже реалістичний.
І зветься він:
РОЗПУСНА УДОВИЦЯ
Вечір-мисливець
підстрелене сонце
несе у сірому ягдташі.
Тягнуться хмари — скривавлені крила —
по травах,
по обрію,
по душі...
Уже сутеніє.
Туман каламутно
клубочиться в синіх ярах...
В такі хвилини
мандрівникам смутно.
Здається далеким шлях.
І роси холодні.
І втома нестерпна.
І стежка в село не пряма.
І плечі від ноші найлегшої терпнуть.
І на ніч притулку нема.
Ввижається вогник під рідною стріхою,
забуте, привітне тепло,
і мила дружина,
як зіронька тиха,
якої в житті не було...
Заводить в село степова дорога.
Ні краю їй, ні межі.
Над нею — тини, перелази, пороги.
Та все чужі і чужі.
Чужий димок над стріхою мріється,
чужі чорнобривці цвітуть,
чужі полотна на травах біляться,
і діти чужі ростуть.
Іде Мандрівник.
Іде, обминає...
І раптом спинився як стій.
У нього нічого свого немає.
Та він уже й сам не свій.
Ішов, не спіткнувся, по цілому світу,
то й тут не спіткнеться ачей...