Выбрать главу
   Стоїть молодиця,    як тихе літо,    не зводить з нього очей.
 А очі у неї — такі тривожні,  і голос бринить — як струна:
 — Скажи мені, хто ти,  чудний подорожній? —  питає зненацька вона. —  Ти здалеку йдеш,  ти, напевно, втомився,  ти ноги об камінь побив...  Зайшов би у хату,  води напився.  Зайшов би у хату,  спочив.
 — Спасибі за ласку,  за слово гостинне.  Я й справді іду вже давно...
  А жінка стелить лляну скатертину   і ставить на стіл вино.   А брови у неї — такі шовкові!   Вуста у неї — такі малинові!   Руки у неї — такі тендітні!   Очі у неї — такі привітні!
І вся вона — як жаринка, глянув — і обпікся.
  Е-е-е,   поки не пізно,   пора прощатись.   А то тут можна навіки зостатись.
Шапку узяв, почав її м’яти: — Що ж, на добраніч, пора вирушати...
Пильно вона йому глянула в очі: — Куди ж ти підеш супроти ночі?
— Куди завгодно, аби із двору. Хіба не боїшся ти поговору?
— Сказати правду — вже не боюся. Люди говорять, а я сміюся. Бо в тому правди нема і крихти. Як мені легко, щоб їм так дихати! Рано я, рано зосталась вдовою, та й попливла, як лист за водою.
Живу одна, живу, як черниця. А люди кажуть — розпусна вдовиця.
Кажуть, гуляю, кажуть, чаклую, кажуть, чужих чоловіків чарую. Кажуть, хлопців з розуму зводжу. Кажуть, любити щиро не можу. Кажуть, горілку я п’ю, як воду. Кажуть, я маю відьомську вроду. Ледве до мене чорти не літають... Все вони бачать! Все вони знають! Тільки не бачать моєї муки, як я ночами ламаю руки!
Що ж ти притих? Будеш спати на сіні. Між нами будуть двері та сіни. Та два пороги. Та клямка й засув, щоб я й тебе не зачарувала часом...
І засміялася гірко, невесело. Вийшла у клуню. Свічку світила. Постіль на сіні пахучім стелила. Чистим ряденцем її накривала, білу подушку на сон підбивала... Та й побажала спокійно спати. Та й повернулась — пішла до хати. Грюкнули двері. І зачинились...
...Зорі крізь щілини в клуню дивились поглядом тихим, далеким, глибоким: — Холодно в ночі усім одиноким! Холодно...    Холодно...       Холодно...          Холодно... Ніч проминула. Нічого не снилось. Ледве на світ благословилось, — встала вдова, пирогів напекла, Мандрівника до воріт провела.
До оболоні, до шляху в поле. Ще й уклонилась:        — Щасти тобі, доле!
А сусідки на неї дивилися, і плювалися, і хрестилися:
 — Безсоромниця  і розпутниця,  вже й не криється, шалапутниця.  Бач, відплив від берега човник...  Що не ніч,  то новий полюбовник!
А Мандрівник відходив далі й далі, благословивши людську чистоту, прийнявши в серце ще й такі печалі...
Аж ось побачив зблизька
САМОТУ
Ішов якраз він лісами чужими. Ні душі навкруги, ні села. Повечеряв грибами, ожиною і водою запив з джерела.
Кроки глушить глицевий покрив. Ліс над стежкою — мов стіна. Відреченна книга, апокриф, — таємничо мовчить глушина.
Як собор — сумовите, суворе — чорнолісся стоїть на пісках, засвітивши холодні зорі на готичних своїх куполах.
Тихо грає вітер органний під склепінням молитви чужі. І вклиняють озера туманні в темні вікна крізні вітражі.
І різьблено сяють під куполом вівтарі беріз золотих. Порохняві довгасті дупла — як поморщені лики святих...
Раптом звідкись зітхання далеке до Мандрівника донеслось... Чи то шемріють, може, смереки? Чи то пням тут молиться хтось?