Мандрівки серця

   Стоїть молодиця,
   як тихе літо,
   не зводить з нього очей.

 А очі у неї — такі тривожні,
 і голос бринить — як струна:

 — Скажи мені, хто ти,
 чудний подорожній? —
 питає зненацька вона. —
 Ти здалеку йдеш,
 ти, напевно, втомився,
 ти ноги об камінь побив...
 Зайшов би у хату,
 води напився.
 Зайшов би у хату,
 спочив.

 — Спасибі за ласку,
 за слово гостинне.
 Я й справді іду вже давно...

  А жінка стелить лляну скатертину
  і ставить на стіл вино.
  А брови у неї — такі шовкові!
  Вуста у неї — такі малинові!
  Руки у неї — такі тендітні!
  Очі у неї — такі привітні!

І вся вона — як жаринка, глянув — і обпікся.

  Е-е-е,
  поки не пізно,
  пора прощатись.
  А то тут можна навіки зостатись.

Шапку узяв,
почав її м’яти:
— Що ж, на добраніч,
пора вирушати...

Пильно вона йому глянула в очі:
— Куди ж ти підеш супроти ночі?

— Куди завгодно, аби із двору.
Хіба не боїшся ти поговору?

— Сказати правду — вже не боюся.
Люди говорять, а я сміюся.
Бо в тому правди нема і крихти.
Як мені легко, щоб їм так дихати!
Рано я, рано зосталась вдовою,
та й попливла, як лист за водою.
Живу одна,
живу, як черниця.
А люди кажуть — розпусна вдовиця.

Кажуть, гуляю,
кажуть, чаклую,
кажуть, чужих чоловіків чарую.
Кажуть, хлопців з розуму зводжу.
Кажуть, любити щиро не можу.
Кажуть, горілку я п’ю, як воду.
Кажуть, я маю відьомську вроду.
Ледве до мене чорти не літають...
Все вони бачать!
Все вони знають!
Тільки не бачать моєї муки,
як я ночами ламаю руки!

Що ж ти притих?
Будеш спати на сіні.
Між нами будуть двері та сіни.
Та два пороги.
Та клямка й засув,
щоб я й тебе не зачарувала часом...

І засміялася гірко, невесело.
Вийшла у клуню.
Свічку світила.
Постіль на сіні пахучім стелила.
Чистим ряденцем її накривала,
білу подушку на сон підбивала...
Та й побажала спокійно спати.
Та й повернулась —
пішла до хати.
Грюкнули двері.
І зачинились...

...Зорі крізь щілини в клуню дивились
поглядом тихим, далеким, глибоким:
— Холодно в ночі усім одиноким!
Холодно...
   Холодно...
      Холодно...
         Холодно...
Ніч проминула.
Нічого не снилось.
Ледве на світ благословилось, —
встала вдова,
пирогів напекла,
Мандрівника до воріт провела.

До оболоні,
до шляху в поле.
Ще й уклонилась:
       — Щасти тобі, доле!

А сусідки на неї дивилися,
і плювалися,
і хрестилися:

 — Безсоромниця
 і розпутниця,
 вже й не криється, шалапутниця.
 Бач, відплив від берега човник...
 Що не ніч,
 то новий полюбовник!

А Мандрівник відходив далі й далі,
благословивши людську чистоту,
прийнявши в серце ще й такі печалі...

Аж ось побачив зблизька