Стоїть молодиця,
як тихе літо,
не зводить з нього очей.
А очі у неї — такі тривожні,
і голос бринить — як струна:
— Скажи мені, хто ти,
чудний подорожній? —
питає зненацька вона. —
Ти здалеку йдеш,
ти, напевно, втомився,
ти ноги об камінь побив...
Зайшов би у хату,
води напився.
Зайшов би у хату,
спочив.
— Спасибі за ласку,
за слово гостинне.
Я й справді іду вже давно...
А жінка стелить лляну скатертину
і ставить на стіл вино.
А брови у неї — такі шовкові!
Вуста у неї — такі малинові!
Руки у неї — такі тендітні!
Очі у неї — такі привітні!
І вся вона — як жаринка, глянув — і обпікся.
Е-е-е,
поки не пізно,
пора прощатись.
А то тут можна навіки зостатись.
Шапку узяв,
почав її м’яти:
— Що ж, на добраніч,
пора вирушати...
Пильно вона йому глянула в очі:
— Куди ж ти підеш супроти ночі?
— Куди завгодно, аби із двору.
Хіба не боїшся ти поговору?
— Сказати правду — вже не боюся.
Люди говорять, а я сміюся.
Бо в тому правди нема і крихти.
Як мені легко, щоб їм так дихати!
Рано я, рано зосталась вдовою,
та й попливла, як лист за водою.
Живу одна,
живу, як черниця.
А люди кажуть — розпусна вдовиця.
Кажуть, гуляю,
кажуть, чаклую,
кажуть, чужих чоловіків чарую.
Кажуть, хлопців з розуму зводжу.
Кажуть, любити щиро не можу.
Кажуть, горілку я п’ю, як воду.
Кажуть, я маю відьомську вроду.
Ледве до мене чорти не літають...
Все вони бачать!
Все вони знають!
Тільки не бачать моєї муки,
як я ночами ламаю руки!
Що ж ти притих?
Будеш спати на сіні.
Між нами будуть двері та сіни.
Та два пороги.
Та клямка й засув,
щоб я й тебе не зачарувала часом...
І засміялася гірко, невесело.
Вийшла у клуню.
Свічку світила.
Постіль на сіні пахучім стелила.
Чистим ряденцем її накривала,
білу подушку на сон підбивала...
Та й побажала спокійно спати.
Та й повернулась —
пішла до хати.
Грюкнули двері.
І зачинились...
...Зорі крізь щілини в клуню дивились
поглядом тихим, далеким, глибоким:
— Холодно в ночі усім одиноким!
Холодно...
Холодно...
Холодно...
Холодно...
Ніч проминула.
Нічого не снилось.
Ледве на світ благословилось, —
встала вдова,
пирогів напекла,
Мандрівника до воріт провела.
До оболоні,
до шляху в поле.
Ще й уклонилась:
— Щасти тобі, доле!
А сусідки на неї дивилися,
і плювалися,
і хрестилися:
— Безсоромниця
і розпутниця,
вже й не криється, шалапутниця.
Бач, відплив від берега човник...
Що не ніч,
то новий полюбовник!
А Мандрівник відходив далі й далі,
благословивши людську чистоту,
прийнявши в серце ще й такі печалі...
Аж ось побачив зблизька
САМОТУ
Ішов якраз він лісами чужими.
Ні душі навкруги,
ні села.
Повечеряв грибами, ожиною
і водою запив з джерела.
Кроки глушить глицевий покрив.
Ліс над стежкою — мов стіна.
Відреченна книга, апокриф, —
таємничо мовчить глушина.
Як собор — сумовите, суворе —
чорнолісся стоїть на пісках,
засвітивши холодні зорі
на готичних своїх куполах.
Тихо грає вітер органний
під склепінням молитви чужі.
І вклиняють озера туманні
в темні вікна крізні вітражі.
І різьблено сяють під куполом
вівтарі беріз золотих.
Порохняві довгасті дупла —
як поморщені лики святих...
Раптом звідкись зітхання далеке
до Мандрівника донеслось...
Чи то шемріють, може, смереки?
Чи то пням тут молиться хтось?