Знов зітхає... тужливо й тихо...
Мандрівник пішов навпростець...
Бачить — хата.
Горбата стріха.
У вікні — хоч би каганець!
Він заходить навпомацки в сіни —
пустка й холод, неначе льох.
Він проводить рукою по стінах,
під рукою — пліснява й мох.
Відшукав, нарешті, одвірок.
У зловісному шурхоті крил,
наче пащу мертвого звіра,
задубілі двері відкрив.
В хаті темно, хоч виколи око.
Сірника чи що запалить?
Запалив —
і застиг на півкроку:
біля столу жінка сидить.
Сива жінка,
бліда й нерухома.
Давній розпач в застиглих очах.
На вустах — болюча судома...
Він підходить, зборовши жах.
Ось вона ворухнулась неначе.
— Що з тобою? — Мандрівник пита.
Ти жива?
Ти чуєш?
Ти бачиш?
Хто ти, жінко?
— Я САМОТА.
Я сліпа, бо не маю на кого
подивитись давним-давно.
Я глуха, бо не маю від кого
я почути хоч слово одно.
Я німа,
я немов без’язика,
бо не маю з ким говорить...
Тільки спазма беззвучного крику
в мене в горлі завжди стоїть.
— Павутина кутки обснувала...
— Ні до чого рук не здійму...
— Чом ти в хаті хоч не прибрала?
— А для чого?
Навіщо?
Кому?
Ось тобі я і голову змию,
і цілісіньку ніч не посплю,
і сорочку лляну пошию,
і холодну піч протоплю.
— Хочеш, я залишусь з тобою?
Будем разом жити як слід.
— О, якби ж я була молодою!
Я стара... я стара, як світ...
Непотрібна...
неодігріта...
а не можу світ залишать,
ПОКИ БУДЕ НА БІЛОМУ СВІТІ
ХОЧ ОДНА САМОТНЯ ДУША.
Лиш коли самоти не стане, —
в небуття-забуття відійду...
Як зітхання, в повітрі розтану...
Як сльоза, у воду впаду...
І це Мандрівник взяв навічно
у серце, сповнене тривог...
Наступний розділ — символічний.
Нове видіння:
ЧОРНИЙ БОГ
Багато квітів у цілому світі.
Квіти під сонцем — такі розмаїті!
Білі лілеї.
Жовті мімози.
Чорні троянди —
роси, як сльози!..
Багато людей у цілому світі.
Під сонцем люди — теж розмаїті.
Біла раса — світу окраса.
Жовта раса — світу окраса.
Чорна раса — світу окраса!..
Котра й підкорена — невпокорена.
Добре, мабуть, на душі наболіло:
негри бога малюють чорним,
негри чорта малюють білим.
Чуєш? — хтось у муках конає.
Чуєш? — в душі наростає тривога.
— Хто розпинає?
Кого розпинає?
— БІЛИЙ ДИЯВОЛ — ЧОРНОГО БОГА!
Проріз очей в балахоні білому.
Білий Диявол сміється:
— Стогне ще?
Факел тримає в руках — недотлілу,
чадну головешку пекельного вогнища.
Рвонувся Мандрівник до нього.
Запекло
пручається Білий Диявол у злобі...
— Ану, покажися, виплодок пекла.
Та ти, я бачу, в людській подобі!
Ти білий, як я, —
а чорніший від ворона.
О, серце моє, забийся на сполох!
Люди білі,
жовті
і чорні!
Між нами ходить смертельний ворог!
І Чорний Бог простогнав:
— Нічого,
для всіх квіток ще настануть весни.
Як і належить кожному богу,
ТРИЧІ РОЗП’ЯТИЙ —
Я ВОСКРЕСНУ!
...О, скільки горя можна брати в душу?!
І знову — шлях.
Пекуча низка
видінь трагічних, радостей, зворушень...
Наступний розділ —
ОЧІ ВАСИЛІСКА
За тридев’ять земель і за чотири моря —
смертей людських велика косовиця.
Горять на душах доторки Горя,
ніби на соснах — сліди блискавиці.
Душі людські, ви — поля квітучі!
Душі людські, ви — німі кладовища...
Щастя вас творить.
І неминуче
горе вас косить. Горе вас нищить.