Мандрівки серця

Де ти, прокляте?
Скрізь тебе бачу
в тисячах проявів, в сотнях облич.
Яку ж ти маєш личину звірячу?

Раптом почулось:
  — А може, не клич?
  Я всевидюще, далекозоре.
  Магічна сила моїх зіниць.
  Хто в них погляне, —
          опечений Горем,
  передо мною падає ниць!
  Бачить Мандрівник:
         ...сіра пустеля.
 В пустелі звір — як гребінчата скеля.
 Над звіром — страшний фосфоричний
                 блиск.
 — Хто ти?!
  — Я ГОРЕ. Я — ВАСИЛІСК!
  Літ мені зроду тисячі тисяч.
  Вбивчим я струмом насичений, знай.
  Жити хочеш — в землю дивися.
  Очей зухвалих не піднімай!

 Мандрівник очі прикрив рукою —
 його сліпив фосфоричний блиск.
 Бачив лиш лапи, вкриті лускою,
 якими в землю вп’явсь Василіск.

Трави вигоріли під пазурами.
Всохло на пні дерево-покруч.
Тільки собаки якісь плазували,
улесливо скімлили, тут же, поруч.

Кігті лизали, терпіли сопух,
і відганяли зелених мух.

А Василіск випинав свої груди.
Ніздрі його роздувались від пихи.
— Хто ви, собаки?
        — Колишні люди.
        Аби лихо тихо...
        Аби лихо тихо...

 Чудні істоти якісь без упину
 качали з болота нечисту воду
 і обливали звірові спину.
 А він їм м’ясо шпурляв в нагороду.
 І випинав кострубаті груди,
 очі страшні задоволено мружив.

 — Хто ви, істоти?
   — А ми — напівлюди.
   Живем, не тужим,
   Василіскові служим.
   Очей ми, правда, не піднімаєм.
   Зате харчів донесхочу маєм.

 А навкруги — пустир.
 А довкола —
    мертве, холодне, застигле поле.

 В полі — сліди кривавих побоїщ,
 середньовічних пекельних тортур.

 Рани століть, яких не загоїш.
 Чорні хрести і тюремний мур.

 Сивий попіл розкидано всюди.
 — Хто тут горів? Хто тут погас?

 — Ми тут горіли.
 Ми, справжні люди.
 Очі його спопелили нас.

 Ми були молоді і дужі.
 Мали в грудях серця небайдужі.
 З Василіском вступали в двобій.

 Ми дивились йому у вічі,
 і Ми згорали з сторіччя в сторіччя.
 Але ти згоріти не смій!

 Ти не маєш права згорати,
 хтось же мусить його подолати!
 — Чи зумію?
 Він сильний, вічний.

 — Ти зумієш. І тільки ти.
 В тебе погляд такий же магічний,
 сильний силою доброти.
 Світить серце крізь очі в тебе,
 ніби сонце ясне — крізь небо.

 Мандрівник голову підвів.
    І зблизька
 поглянув прямо в очі Василіска.

 Схрестився погляд:
    людський — і звірячий.
    Пустий, мертвотний — і живий,
                гарячий.

 Хвилина... Друга... Довші від століть...
 Людина Горю так протистоїть.

І мерхне, мерхне, фосфоричний блиск!
І корчиться від люті Василіск.

І чорну землю пазурами рве.
Напівлюдей собі на поміч зве.

Вони біжать,
злітаються, мов круки.
На землю валять, крутять білі руки.

Велике серце, ніби сполох, б’ється.
Останній розділ — що зробили з ним
В тюрмі подвійній опинилось серце
    Але у серця є ще й