— Що ж, дивися, якщо тобі звелено.
А моє життя перемелено.
Перемелено, перебито.
Хоч немарно його прожито.
Ти, тюремнику,
сторож недремний.
Йди, похмуре вайло, сюди!
Віднині я нічого не приймаю —
ні кусня хліба,
ні ковтка води!
Тривогу бийте,
у «глазок» дивіться,
але отут хай вами і не тхне.
Якщо живим не можна вийти звідси, —
вперед ногами винесуть мене!
...І прийшла в його сни мати.
— Сину мій, сину!
Де ти не є,
чую, як б’ється
серце твоє.
Щось воно стало
битися тихо.
Значить, з тобою
трапилось лихо...
— Матінко, гляньте
у вічі мені!
Де ж ваші, мамо,
очі ясні?
— Сину мій,
плакала я по ночах.
Темна вода
у моїх очах.
Ось я рукою
по тобі проведу.
Щось ти, мій сину
змарнів на виду.
В тебе, ж лице,
наче сонце, було.
Зморшки тобі
поорали чоло.
В кучерях, певно,
вже є сивина.
Чую — холодні,
як озимина.
А були ж твої кучері —
любо дивиться —
теплі-тепліські,
як яра пшениця.
Так, певно, й треба.
Не жив навмання.
Людям — колосся.
Собі — стерня...
І прийшла в його сни кохана дівчина.
— Милий мій, милий!
Де ти не є,
згадую завжди
кохання твоє.
— Глянь, моя рідна,
у вічі мені.
Як ти жила
ці роки всі і дні?
— Плакала тяжко,
тужила гірко.
Чекала з ранку
до надвечірка.
Думала, де б він
так довго блукав,
якби десь іншу
не покохав?
— Бачив багато,
кохав одну.
Дай я до серця
тебе пригорну.
Як воно любить тебе,
послухай...
— А що мені скаже моя свекруха?
— Що, зажурився? — тюремник питає. —
Це вже, либонь, твій кінець наступає.
Вже ти й за матір’ю затужив.
Вже ти й любов свою загубив.
Вибрав же, дурню, долю гірку!
А чи вона тобі до смаку?
Міг би жити, добра наживати,
вік свій, мов кусень хліба, жувати.
Вийняв з торби кусень хліба,
простягнув крізь грати:
— Бери,
на день довше житимеш!
О, як він пахне, житній хліб!
А вже ж не їв сімнадцять діб.
Одвернувся Мандрівник:
— Вдавися.
Тюремник дражнить:
— Хоч подивися!
Ламає хліб, зі смаком жує, плямкає.
— Слухай, — питає Мандрівник його. —
Щось я не чую серця твого.
Чую, як шлунок твій буркотить.
Чую, як чобіт у тебе рипить.
Гикавка, позіхи, — все це є.
А як виглядає серце твоє?
— Серце як серце. З лівого боку.
Добре служить мені, нівроку.
Може, воно із глини та з лепу.
Зате з таким не встрянеш в халепу.
— Душе дрімотна,
тупа загрозо!
Ну, що ти знаєш
про серце й розум?!
— Зате я знаю
про людське тіло.
Немає харчу —
пропаще діло.
Ось ти вже схожий
на жовті мощі.
До тебе розум
прийшов на прощу.
Ти вже й голосу не
підводиш.
Ти вже й очима по стелі
не водиш.
Ти вже по той бік,
скажу тобі чесно...
Ну, то царство тобі небесне!
Тихий дзенькіт... Останній сум...
Гострить смерть об камінь косу.
Бликає спідлоба, відьма стара.
Шамкає глухо:
— Збирайся... Пора... —
Хилиться він під косою, мов колос...
Раптом над ним пролунав чийсь голос:
— Ти міг ослабнуть.
Так, ти міг втомиться.
Та ти про це не думав, далебі:
тобі то добре —
ти умреш в темниці.
А серце ж як?
Воно умре в тобі!
І хоч воно від тебе і залежить, —
хіба ж воно лише тобі належить?