— Кому ж іще, чудний ти чоловік? —
питає ледве чутно Мандрівник.
— Тим людям, яких ти на світі бачив.
Тим думам, якими свій шлях позначив.
Всьому, що в серце прийняв ти, брате.
Яке ж воно право має вмирати?
Воно уже б’ється гучніше грому.
І порожнечі вже менше в ньому!
— Ні-і-і, я не заповнив її до краю.
А чим заповнить, — так і не знаю.
— Я розкажу, якщо ти захочеш.
Глянь лиш на мене, людисько слабе... —
Мандрівник розплющив згасаючі очі.
І раптом побачив —
Самого Себе!
Прекрасний, могутній, з чолом
променистим,
стояв він над ним же, напівживим...
— Скажи мені, хто ти?
Я ДУХ ТВІЙ НЕЗЛАМНИЙ,
Я СЕРЦЯ ТВОГО МОЛОДИЙ ПОБРАТИМ!
— Якщо ти мій Дух, то чому ж ти могутній?
Ти ж бачиш, який я...
Ослаб і погас...
— Бо я не підвладний ні втомі, ні смерті.
Бо я невразливий для болю й образ!
— Якщо ти мій Дух, то чому ж ти прекрасний?
Постарівся ж я...
Мої руки слабі...
— А я все таки» же, юний і ясний,
ЯКИМ ТИ Є САМ У СОБІ!
А я такий же, палкий, стривожений.
Блукаю по світу, шукаю мету.
І я зрозумів, нарешті, чим можна
У серці
заповнити
пустоту!
Ти знаєш:
Людина — вінець природи.
Ти заглядав їй у саму душу.
Немає краще — людської вроди!
Немає вище — людського духу!
Якою людство зробило планету! —
бо щось майструє на світі кожний.
Значить, Люди —
великі поети.
Значить, Людина —
великий художник!
Чому ж на обличчі її променистім
пише Горе
художник бездарний —
сірі тіні
і плями землисті,
зморщок лінії незугарні?!
Чом є люди, Горем опечені?
Ненароджені — й ті приречені.
І навіщо їм смерть уготована?
Апробована... Гарантована...
Чом до старості від колиски
переслідує Горе людину?
Вбивчий струм очей Василіска
може вдарити щохвилини.
Ех ви ж, люди!
Тисячі літ
підкоряли собі природу.
Є, наприклад, громовідвід...
ЧОМ НЕМАЄ ГОРЕВІДВОДУ?
— Як же можна його зробити?
Де узяти вміння і право?
— Кров’ю серця свого скріпити
неймовірні, небачені сплави!
Працювати десятки літ,
пересилити слабість і втому —
І ПОСТАВИТИ ГОРЕВІДВІД
НА ЗЕМЛІ БІЛЯ КОЖНОГО ДОМУ!
— Але я вже сили не маю...
Але я вже гину, конаю...
— Я на руки тебе візьму,
донесу до рідного краю.
Там твої земляки далекі
здобули вже собі свободу.
Збудували міцний підмурок
для Вселюдського Горевідводу.
І коли ти у цю будову
покладеш і свою цеглину, —
порожнечі в твоєму серці
не залишиться ні краплини. —
Дух Могутній над ним схилився.
Як дитину, на руки підняв.
І плечем на стіну навалився.
І ногою грати піддав.
Впали стіни.
Валяється долі
хрестовиння іржавих грат...
Виніс велет в’язня на волю —
наче брата хворого брат.
Остовпіла на місці сторожа.
І тюремник ледве не впав.
Лиш промовив:
— Господи боже! —
І хреститися дрібно почав.
А в холодній сірій пустелі
ворухнувся страшний Василіск —
задвигтіла потворна скеля,
спалахнув фосфоричний блиск.
Він розходиться сизими колами.
Сипле іскрами.
Мерехтить.
І безсило мерхне над полем,
неспроможний уже спопелить...
Ген —
під хмарами виднокраю,
за йоржистим морем стерні,
по дорозі до рідного краю
йде Мандрівник удалині.