Дивлюся вдаль. Латаю снасті.
Вночі тривожусь і тужу.
Щоб не накликати нещастя, —
про це нікому не кажу.
Чекаю довго і терпляче.
Без тебе скрізь.
З тобою — скрізь...
Але над морем не заплачу —
воно і так гірке без сліз.
«Погасли кострища стоянок...»
Погасли кострища стоянок.
У землю пішли племена.
Забрали в холодні кургани
сокири, мечі й письмена.
Стьмяніли браслети і гребені,
розпались намиста разки,
що їх одягали древні
смагляві юні жінки.
І келихи срібні, і чаші,
що йшли по кругу колись,
покрилися порохом часу
і холодом тліну взялись...
Та, може, мені здалося —
а час не все переміг.
На чашах тепло збереглося
тих вуст, що торкалися їх.
І в пута тяжкі клинописні
закована з давніх-давен,
в степу оживає пісня
давно занімілих племен.
«Коли у тузі вічної розлуки...»
Коли у тузі вічної розлуки
супутник людям голос подає, —
я думаю —
у точності науки
яке мистецтво і натхнення є!
Ані строфи сумнівної, ні слова,
ані одного зайвого рядка...
А скільки в нас поезій випадкових
з нічого й ні для чого виника!
Байдужих фраз металу нетривкого,
думок затертих
і порожніх слів...
Зроби супутник із добра такого, —
напевно,
вище носа б не злетів.
«Дзвони б’ють на сполох...»
Дзвони б’ють на сполох.
Музики грають до танцю.
Бандури будять минуле.
Сурми в майбутнє звуть...
Хай віщі тривожні дзвони,
веселі троїсті музики,
бандури і горді сурми
у кожному серці живуть!
В добрий час!
Прощавай!
Щасливої дороги!
Відгриміть, колеса, відгриміть...
Вечір вийшов з яру,
як з барлога
волохатий заспаний ведмідь.
Захід сонця пряно пахне медом.
Пахне медом сонячний бурштин.
Вечір лізе в пасіку ведмедем
через обрій — ніби через тин.
Вилітають в небо зорі-бджоли
і ведмедя жалять, золоті...
Поїзд твій завмер за видноколом...
Прощавай!
Щасливої путі!
«Суворий вчитель...»
Суворий вчитель,
розум невблаганний,
немов дитину, серце научає.
Оцінки ставить.
Вписує догани.
Найменших помилок не вибачає.
Терпляче викликає на довіру,
читає надто правильні моралі:
— Ти вже доросле.
Мусиш знати міру.
Себе в руках тримати.
І так далі.
Ти знову закохалось, як шалене.
Затіяло нерівний поєдинок.
Раніш поради не спитало в мене,
аніж зробити необачний вчинок.
Ось почекай, візьму тебе за вухо,
бо вже терпіння, далебі, немає...
А серце робить вигляд, ніби слуха.
І, як школяр, на вікна поглядає.
«Кобзар співав в пустелі Кос-Аралу...»
Кобзар співав в пустелі Кос-Аралу,
у казематах батюшки-царя.
Кайдани, шаленіючи, бряжчали,
щоб заглушити пісню Кобзаря.
А пісня наростала у засланні.
А пісня грати розбивала вщент...
Правдивій пісні передзвін кайданів —
то тільки звичний акомпанемент.
Громадяни 41-го року
...І вже — громадяни?
О, як ти квапишся, часе,
щоб діти зростали,
мужніли,
вбиралися в німб сивини!
...І вже — громадяни?
Рожеві оті немовлята,
що білий світ
побачили в рік війни?!
А світ був не білий.
Він чорний був і кривавий.
Лежали під небом
обвуглені пустирі.
І в хаосі смерті,
в судомі нелюдського болю
творили життя
підвладні життю матері.
В холодних теплушках,
в могилах вузьких окопів,
в колисках руїн,
в шепотінні солдатських імен
з’являлись на світ —
уже сироти,
вже бездомні,
вже діти калік —
спадкоємці пісень і знамен.
Рожеві і ніжні,
шукали грудей материнських.
Бліді матері
блукали — мов зняті з хреста.
І з голоду мерли.
А в нашому чистому полі
горіли жита.
Горіли у полі жита!