Малі й безпорадні,
своїм незнанням щасливі,
притихлі і кволі,
з довірливим сяйвом очей...
...І вже — громадяни?!
А втім,
ви змалку солдати,
що роком народжень
боролися з роком смертей.
«Ввірвалась орда шалена...»
Ввірвалась орда шалена
у тихе привілля сіл.
Повісила чорні знамена
на світлі фасади шкіл.
І свастика в ту годину
зігнала із гнізд лелек,
зіткала важку павутину
над шафами бібліотек.
Під тінню її зловісною
чужинці рівняли крок.
Топтались по золоту тиснень,
по білій душі сторінок.
Шпурляли в огонь, не гортавши.
Зметнулось багаття до хмар.
І корчився в полум’ї Гаршин.
І гнівно палав Кобзар.
Чорнів Достоєвський від муки.
Сміявся вогнисто, Шекелір.
І Леся обпалені руки
з вогню простягала до зір...
Згорить і папір, і оправи,
Посивіють фото в золі.
І чорні клапті на трави,
як мертві падуть мотилі.
Але під цим небом синім,
аж поки земля жива, —
витають думки нетлінній
Бринять неспалимі слова.
«Земля вже у травах...»
Земля вже у травах,
берези у брості.
І раптом —
стогне, мете хуртовина...
То біла зима
на зеленім помості
співає пісню свою лебедину.
«Постривайте, куди ж ви, куди?..»
— Постривайте, куди ж ви, куди?
— Ми назустріч, назустріч — і мимо!..
Поїзди мої, поїзди,
ви бродячі мої побратими.
Ваша доля — невпинний шлях.
З далечінню не розминутись...
Коли поїзд гукає в полях, —
так і хочеться відгукнутись...
Конвойному Маноліса Глезоса
Правнук Есхіла,
нащадок Гомера,
утвір невдалий народу-митця!
Бачиш,
вже сходяться репортери?
Чом не сховаєш свого лиця?!
Чом не затулиш його рукою?
Не відсахнешся,
не збліднеш хоч тут?
Гордо виводиш з в’язниці героя,
славу Еллади ведеш на суд!
Сховався б ти за його плечима,
а ти, нерозумний, пнешся вперед,
Завтра глянеш пустими очима,
тупо всміхнешся з усіх газет.
Ціла планета тебе побачить...
О, як даремно пишаєшся ти!
Ціла планета тобі не пробачить
вроди твоєї і пустоти.
Тебе відразу впізнають люди.
Дався ти людям давно взнаки,
бо споконвіку їм ціляться в груди
єдинокровні твої двійники.
Скільки вас є?
Відгодовані трутні.
Вміння не думать — єдиний хист.
Разом — безстрашні.
Разом — могутні.
Кожен окремо — тремтить, як лист.
Де ти берешся?
Мати ж як мати.
І людська кров у жилах біжить.
Але живеш на землі — щоб вбивати.
А потім вбиваєш для того, щоб жить.
Колись тобі шили штанці навиріст.
Душу б навиріст тобі!.. Невздогад.
От і зіп’явся на ноги. І виріс.
В руках — автомат.
І сам — автомат.
Тебе зарядили тупою звичкою.
Жорстокістю. Порохом пустоти.
Такий автомат не дає осічки.
Натиснуть курок — і вистрілиш ти.
Служба, повориш? Не хочеш, а мусиш?
Страхом підказане каяття...
В Росії таких називали — «мусор».
І викидали з життя.
«На світі можна жить без еталонів...»
На світі можна жить без еталонів,
по-різному дивитися на світ:
широкими очима,
з-під долоні,
крізь пальці,
у кватирку,
з-за воріт.
Від того світ не зміниться нітрохи.
А все залежить від людських зіниць —
в широких відіб’ється вся епоха,
у звужених — збіговисько дрібниць.