Слова ідуть по цій пустелі,
по непрокладеній соші —
на вогник дальньої оселі,
в притулок людської душі.
У теплі руки, в очі теплі.
За кроком крок,
за кроком крок —
самотні, стомлені й запеклі,
несуть тягар моїх думок.
І підгинаються.
І крижем
лежать в снігу. І це — кінець,
коли крилом, тяжким і хижим,
їх перекреслить олівець.
І відлетить, немов химера.
Ще, може, й миті не пройшло
снігами білого паперу
слабих навіки замело.
Вони замерзли в білій тиші —
ні сліз, ні стогону з грудей...
Але підводяться сильніші.
І знову йтимуть до людей.
Притча про ім’я
Одного разу
десь у антиквара
серед старого мотлоху знайшли
шедевр мистецтва.
То була картина,
покрита пилом.
Хтось провів байдужо
по полотну рукою, —
і зненацька
в щілину очі глянули живі.
Гарячі, відчайдушні і веселі,
вони на всіх дивились з далини
крізь пил віків
і морок забуття.
Вони сміялись —
що їм забуття?
Що їм якихось два чи три століття,
якщо мірило існування — вічність?!
Всі заніміли,
навіть врівноважені,
скептичні, завжди стримані знавці.
А потім обережно і побожно
обтерли пил,
вдивлялися в мазки,
вивчали фарби, школу і манеру.
Хто це?
Веласкес, Дюрер, Тіціан?
Чи, може, зовсім невідомий майстер?
Мовчало загадкове полотно.
Ні найдрібніших літер, ні ознаки...
Художник, певно, написав картину
і, вражений великою красою,
забув ім’я поставити своє!..
А тут же, поруч, висіла картина
когось із містечкових живописців.
Така собі,
всього у ній потроху
а головне —
ім’я на видноті,
мале ім’я із літер величезних!
«Розкидані друзі по світу...»
Розкидані друзі по світу,
як зорі по ясному небу.
Неждані листи і привіти
промінням доходять до тебе.
І вже не зломишся в горі,
і вже не загинеш у тузі —
по небу розкидані зорі,
по світу розкидані друзі...
Гамбіт Стейніца
Буває розум — як горіння горна,
як спалах дня,
як пінисте вино.
А в нього розум — як повільні жорна,
що довго перемелюють зерно.
Він не любив азарту, ані риску
раптових геніальних озарінь.
І не було захопленого блиску
в його очах, —
а тільки думи тінь.
Напружено,
спохмурено
і сумно
в руках тримав перипетії гри.
І витримці запеклій важкодума
здавались найблискучіші майстри.
І в результаті досвіду, і вміння,
і перемог, що дивували світ,
на нього опустилось озаріння —
він винайшов,
він сотворив гамбіт.
Актор не вірить так в своє призвання,
ханжа не вірить в боже битіє,
дикун не вірить в силу заклинання,
як Стейніц вірив в дітище своє!
Воно для нього — вимріяна казка,
вершина мислі і душі політ...
В житті найпершу Стейніцу поразку
приніс його улюблений гамбіт.
Поля мого дитинства
Колосисті поля в золотому безсонні.
Колосисті поля в колисанках вітрів...
Де не йду я тепер, —
бродить пам’ять моя
босоніж
по росі, по траві, по стерні незабутніх
полів.
Тут зростала моя неспокійна дитяча мрія.
І диханням простору навік пройнялась.
І на білім крилі паперового змія
в синє небо уперше вона
піднялась.
Над полями вночі мерехтіли Стожари.
Недосяжні волошки у небі цвіли...
Пролітали роки,
наче звихрені хмари, —
випадали дощем і громами гули.
І мужніла душа.
Вище зір підіймалася мрія.
І проходило серце крізь бурю й вогонь.
...Тільки біле крило паперового
змія
ще і досі летить над полями
дитинства мого.