Відозва до балакучого гостя
Ображати тебе не хочу я,
прошу тільки, щоб ти зрозумів —
не розстрілюй часу робочого
кулеметною чергою слів!
Поки ми собі на здоров’я
тут говорим про сотні тем, —
гине час,
стікаючи кров’ю
не написаних нами поем.
«Сонце зійшло...»
Сонце зійшло,
як сходить віками...
Зігнувшись під вітром
в земний уклін,
впала верба на замшілий камінь,
збивши кору з корявих колін.
Себелюбцеві
Можна подумати,
що природа дала тобі шмат життя,
як старцеві —
кусень хліба,
так жадібно ти його з’їв,
ні з ким не поділившись,
ще й крихти згріб у долоню
і проковтнув крадькома.
«Обережні люди придумали забобони...»
Обережні люди придумали забобони —
між серцем і розумом знак заборони.
Між серцем і розумом — остороги.
Забобон — для кохання.
Забобон — для дороги.
З півдороги вернутись — погана прикмета.
Лихоліття криваві віщує комета.
Чорний кіт
на невдачу по вулиці шаста...
Ну, а що ви придумали, люди, на щастя?
Є які-небудь певні прикмети?
Не фатальні коти,
не зловісні комети?
Доброзичливі звірі
і ласкаві сузір’я?
Так і хочеться вірити.
І повірю.
А чого ж?
Уявляєте — щастя ще де то —
А вже є у людини щаслива прикмета.
Ну, там квітка, підкова, гніздо чи омела.
От людина і ходить собі весела.
«Ми з тобою...»
Ми з тобою —
як море і небо —
і далекі, й близькі водночас.
Нам зустрітись на обрії треба.
Але обрій тікає від нас...
«Розбуди мене, розбуди...»
Розбуди мене, розбуди,
мені сниться холодний сон,
що навколо — вічні льоди,
крижаний зимовий полон.
Білі палаци крижані,
кришталеві грати колон...
Крижаніє серце в мені,
віддається зимі в полон.
Одвикає від літа знов,
забуває знов про тепло,
бо коли проходить любов,
значить, зовсім її не було.
Замітає її сліди
білий сніг між білих колон...
Розбуди мене, розбуди!
Мені сниться холодний сон.
«Життя...»
Життя,
як річку,
не перейдеш вбрід.
Та, певно, в ньому і немає броду...
Заходь по груди у студену воду, —
пливи,
пливи,
пливи десятки літ!
Не уникай в путі круговороту —
хай руки загартуються твої,
бо доведеться плавати і проти,
і впоперек стрімкої течії.
Коли ж потрапиш в смугу теплих течій,
коли душа розніжиться без меж, —
ослабнуть руки, і отерпнуть плечі,
і вже навряд чи далі попливеш.
Зануриш серце у блаженну втому,
запрагнеш тільки затишку...
О, ні!
Як жити, зачепившись на мілкому,
то краще потонуть на глибині.
Оксані
Дитя моє, ночі безсонні.
Дитя моє, лагідні ранки.
Дитя моє, теплі долоні
і тихі, як сон, колисанки...
Ой, люлі,
ой, люленьки-люлі,
під вечір злетілися гулі,
та й стали думать-гадати,
що доні моїй дарувати...
Даруйте їй дні променисті,
і долю, і щастя безкрає.
А серце, ласкаве і чисте,
вона і сама уже має.
Ідол
Язичниця,
що вірити могла
у грім, у вітер, в сонце і в дорогу,
єдиним богом раптом нарекла
того, хто мало схожий був на бога.