І ось, відчувши під ногами грунт,
на пам’яті,
на смутку,
на тривозі
він утвердився міцно — як Перун
на Боричевім древньому узвозі.
Приймав у жертву спокій і слова,
жадав душі, і все було замало, —
сам дерев’яний,
срібна голова,
лиш вусів золотих не вистачало.
Коли ж вогонь жертовний догорав,
зробилось ясно —
ідол, ще й звичайний.
Його давно із пам’яті пора
шпурнути прямо у ріку Почайну.
Хай відпливає, тоне у воді...
Але боюсь, що це не допоможе,
що бігтиму вздовж берега тоді:
— Видибай, боже!
Видибай, боже!
«Я прощаюся з рідним краєм...»
Я прощаюся з рідним краєм
у мовчанні,
в побожній тиші...
Вечір сонце пшеничне розкраяв
і окраєць над полем залишив.
Сонце, сонце, освітлюй тіні!
Не заходь, почекай хвилину!
Я ще раз
у твоєму промінні
озирнусь на свою батьківщину.
Вогники
Ходять трепетні вогники
уночі
по осінніх шпалах.
Зустрічаються,
розминаються,
в темряві спотикаються,
лаються тихо й сердито —
гравій дощами розмито.
Ходять трепетні вогники,
носять гарячу воду,
постукують по колесах поїзда.
Скоро
поїзд
поїде
до інших далеких станцій...
А трепетні вогники ночі
в людей перетворяться вранці.
«Варшаво...»
Варшаво,
я знала, що ти вродлива.
Варшаво,
я чула, що ти пісенна.
Померхло давнє біблійне диво
перед дивом твого воскресення.
Воскреснуть з мертвих — то ще не штука.
А ти не з мертвих, а ти не з хворих —
вже й тіло були розклювали круки,
вже й серце Шопена украв твій ворог.
Була — як поле, камінням засіяне.
Вродило поле нові кам’яниці.
Була — як попіл, вітрами розвіяна.
І знову стоїш. І знову — столиця!
Ще біль не пройшов.
Ще руїни — як шрами.
Але на обличчі — веселий спокій...
Гояться довго глибокі рани.
А рани воїнів—завжди глибокі.
Смолоскипи
Скільки гинуло хлопців!
Небо стало б німим і беззоряним,
коли б з кожною смертю
падало по зорі...
То якби ж хоч лежати
у рідну землю загорненим!
Чужина... Чужина...
Носять квіти чужі матері.
Місто Щецін. Костьоли.
Європейські готичні споруди.
В центрі — братська могила.
Могила моїх братів.
Зорі впаяні в небо.
Зорі падають рідше, ніж люди.
Їм не треба могил.
Їм даровано простір віків.
А людині — якусь там
крихітну частку часу.
Жменьку того життя.
І на жменьку того життя —
брили бомб,
шалені смерчі фугасів.
І могила — останнє
надійне його укриття.
Обеліски під небом.
Пробиті кулями груди.
Вічна слава полеглим!
Не докличешся, мамо, не клич...
В чужині нечужій
до могили сходяться люди.
І горять смолоскипи
цілу ніч... цілу ніч... цілу ніч...
Смолоскипи горять.
І ввижається в ті хвилини —
сплять хлоп’ята в колисці,
а не в землі бійці...
Тихо світить над ними
сибірячка мати лучину,
і співає «Котка»
українка при каганці...
Рани святого Якуба
Смиренно молитвою
Серце втішай —
Господь недолюблює скарг...
У людських грудях буває душа.
У грудях храмів — олтар.
У грудях храмів —
святая святих,
олтар, пристановище віри.
Тут люди благали рятунку від лих,
приносили срібні офіри.