І раптом зірвалася бомба з-за хмар,
ударила в груди храму.
Спустошила душу.
Спалила олтар.
На тілі залишила рану.
Метався вогонь, і клубочився дим.
Тріщали і падали стіни...
То добре, що Якуб не був живим,
а був святим і камінним.
А може, і камінь його болить.
Болить його камінь суворий...
Удень крізь рани видно блакить.
А ввечері видно зорі.
І ми, атеїсти, проходимо вдвох,
боїмося тишу порушить —
крізь рани Яку́ба
дивиться бог
в його спустошену душу.
Ліхтарник
Кожного вечора,
коли скочується сонце
за гори, за доли і за моря, —
на нашу вузеньку вулицю
приїжджає ліхтарник,
сходить зі старого велосипеда
і впускає вогненну пташку
у скляну клітку ліхтаря.
Вулиця стає загадковою.
Вулиця стає фантастичною.
Вулиці вже немає. Вона була колись.
Здерев’яніли дерева.
Закам’яніли будинки.
І нереальні постаті виходять із-за куліс.
Світло якесь примарне...
Якесь попелисто-зелене...
В ньому тьмяніють навіть веселі очі фар...
Балкон мій — наче гальорка.
З вулиці, як зі сцени,
на мене війнуло холодом
і духом олійних фарб.
Чайка на крижині
(Поема)
НАДБЕРЕЖЖЯ
ораблі прихилились
бортами
до тихих причалів.
Принесли свою втому
в затоки оці голубі.
Тиша...
Тиша в порту.
Дельта Одри вливається в далі.
Коронований гриф скам’янів
на старому гербі.
Посейдонів тризубець
уночі висріблює іній.
Вранці тануть сніги
і злітають бурульки з дахів.
Прокидається верф.
Поясами тонких ватерліній
оперізують люди
борти молодих кораблів.
Старовинного замка
суворі, похмурі стіни.
Мармурове лица́рство,
повалене бомбою в пил...
Надбережжя стоїть
по коліна у власних руїнах,
в проростанні дерев,
в шурхотінні чаїних крил.
Над Валами Хробре́го
розгублені меви кигичуть.
Видираються хлопці
на Башту Семи Плащів...
У Щеціна — червоне,
обвітрене морем обличчя
і схвильований голос
корабельних прощальних гудків.
КРИГА НА ОДРІ
В цьому році зима
не вдягала білої свити.
Часом вже й приміряла,
та хтось її зразу крав.
Пошукала, поплакала...
Що ж робити? —
бідувала в старій
із торішніх зів’ялих трав.
Як коли лютувала,
стелила рядно ожеледиць.
Сперечалася з морем,
несла сум’яття вітрів.
Все збиралась на силі.
Та не встигла огледіться,
як проснулись дерева
і на Одрі лід потемнів.
Крига буйно ломилась
у відкриті двері протоки.
Лід кришився, б’ючись
об каміння берегове...
І, нарешті, по Одрі —
темній, широкій
на останній крижині
самотня чайка пливе.
— Ти куди ж розігналась?
Чи, бува, не до самого моря?
Чайки держаться гурту,
а ти відпливаєш одна.
А крижина тонка.
А крижина майже прозора...
Ну, а що, як її
розмиє вода весняна?
Ну, а що, коли їй
та удержать тебе несила?
Затріщить і підломиться...
Піде вода кругами...
— Дивна людино!
Я ж маю крила.
Нащо крилатим грунт під ногами?
КРИЛА
А й правда,
крилатим грунту не треба.
Землі немає,
то буде небо.
Немає поля,
то буде воля.
Немає пари,
то будуть хмари.