В цьому, напевно, правда пташина...
А як же людина?
А що ж людина?
Живе на землі.
Сама не літає.
А крила має.
А крила має!
Вони, ті крила,
не з пуху-пір’я,
а з правди,
чесності
і довір’я.
У кого — з вірності
у коханні.
У кого — з вічного
поривання.
У кого — з щирості
до роботи.
У кого — з щедрості
на турботи.
У кого — з пісні,
або з надії,
або з поезії,
або з мрії.
Людина нібито не літає...
А крила має.
А крила має!
ГРУНТ
О, Польщо!
Я з Придніпров’я.
Я гість у твоєму краю.
Любов’ю,
любов’ю,
любов’ю
плачу за гостинність твою!
Люблю за легенди славні,
за мову дотепну й живу.
А може, за звичаї давні.
А може, за дружбу нову.
За щирість твою без прикраси,
за горду вдачу й пісні.
А може, за все це разом
така ти мила мені.
Я маю тут добрих друзів.
Живе тут кохання моє...
Чому ж моє серце в тузі?
Чому ж мені тяжко стає?
І з кожним днем усе тяжче!
Чудові є в світі краї...
Для мене ж той край найкращий,
де виросли крила мої.
Тому я не сплю ночами.
Тому я дивлюся на схід...
Лиш маючи грунт під ногами,
пускатися можна в політ.
УСМІХ
А меви кигичуть.
І Одра впадає в далі.
І кораблі прихилились
бортами
до тихих причалів.
Одні — величезні, охайні і гордовиті.
Другі — втомлені, працьовиті.
Треті — швидкі, неспокійні, хвацькі.
Тут же, між ними, суденця рибацькі.
І прапори, прапори, прапори —
казку
про мандри
шепочуть згори.
Жовте,
зелене,
ультрамарин, —
барви далеких,
незнаних країн.
Раптом
в барвистій
юрбі прапорів
прапор червоний
замайорів.
Пливе корабель,
наче айсберг — білий.
А я задивилась.
А я заніміла.
І не тому, що він гарний, великий,
що рідко бувають такі кораблі.
А просто тому,
що він мій,
наймиліший,
що він —
шматок моєї землі.
А вітер!
А відстань!
А хвиля вирує!
Матрос на палубі — там! — стоїть.
Земляче, земляче...
Гукнеш — не почує.
Серце кинеш — не долетить.
Матрос на поручні сперся.
Дивиться
на мене поглядом молодим.
В його очах з’являється усміх,
але він поки що бореться з ним.
Він, може, вперше в далекому плаванні.
Він, може, вперше в незнаній гавані.
Вирішує, може, проблему тяжку —
як за кордоном триматись?
Чи личить радянському моряку
іноземкам усміхатись?
Це я — іноземка?!
О, боже, як добре,
що все-таки він посміхнувся мені!
І відпливає...
І сонце над обрієм
горить, наче усміх його вдалині.
І відпливає все далі й далі
з чудним відчуттям у душі, мабуть,
що скільки в тому ясної печалі,
коли кораблі прощально гудуть.
Що чайка пливе на тонкій крижині,
що порт зникає в тумані й диму,
що він посміхнувся якійсь іноземці
і що вона посміхнулась йому.
Що все це екзотика —
різні гавані,
дівчата й чайки в далекому плаванні...
Ні, не екзотика,
хлопче милий
з мого корабля, що зникає вві млі.
Просто людина,
хоч має крила,
а тужить за рідним шматком землі.
м. Щецін. Березень 1958 р.