Однак хід все-таки знайшли. Він починався метрів за п’ятдесят од споруди й проходив під грунтом. Учені озброїлися електричними ліхтариками, сподіваючись, що потраплять у темряву, але нічого подібного не відбулося.
— Не розумію, ніде жодного просвітку, а видно, як удень… — не переставав дивуватися Луї Жак Луп’є.
Посеред будівлі під світним куполом лежали три рукописні фоліанти, виготовлені з тонісінької шкіри якихось морських істот чи риб. Довідатися, що бережуть у собі ці фоліанти, стало першочерговим завданням експедиції.
Макс Орен сидів над розшифруванням тих записів до запаморочення.
У першому томі розповідалося про те, що вулкан має три поверхи, або частини. Верхній поверх призначений для життя людей. У середньому знаходяться різні механізми й побудови для управління вулканом, а також отвір-шлюз для виходу з нього. Нижнє відділення являє собою піч, з допомогою якої, як писалося у рукописі, можна розбудити вулкан, щоб він переміщувався в морях і океанах. Далі говорилося про якісь термічні голки, що зберігаються у печері на середньому поверсі, від яких вода в печі перетворюється в рушійний вогонь.
Згодом Макс Орен розшифрував і другий фоліант. У ньому мова йшла про те, як треба обробляти морське дно, вирощувати там різні поживні рослини, як приручати риб і навіть спілкуватися з ними за допомогою спеціальних сигналів. Детально було розказано в тому рукописі й про те, як саме і з чого можна виготовити особливий гідрокостюм, що захищає людину на великій глибині від холоду і водного тиску, а ще забезпечує її організм киснем.
Відтак археолог узявся за третій фоліант. Але несподівано захворів, і його довелося відправити на кораблі, що потребував капітального ремонту, додому. Макс Орен не хотів розлучатися з непрочитаною пам’яткою і забрав її з дозволу керівника експедиції з собою, щоб потім, як видужає, повернутися у вулкан уже з готовим перекладом.
Коли відплив корабель, Луї Жак Луп’є спробував зв’язатися по радіо з інститутом, та виявилося, що радіохвилі у вулкан проходять, а з вулкана — ні. Тоді радист піднявся з радіопередавачем нагору, до кратера, щоб звідти налагодити передачу, але раптом знепритомнів.
Поки радиста опустили вниз — серце вже не билося. Піднявся до кратера його помічник і теж помер…
— Друзі мої, — сумно мовив академік, — я бачу, що ми стали полоненими вулкана. Виходу з нього більше немає. А чому? Це нам треба негайно з’ясувати.
— Мені здається, — сказав заступник Луї Жака Луп’є професор Венслав Кручек, — що ми зробили велику помилку, віддавши третю пам’ятку Максу Орену. Мабуть, у ній йшлося про те, з чим зараз зіткнулися.
— Можливо, — погодився академік. — Але ж ми самі все одно не розшифрували б її?
— Маєте рацію… — зітхнув професор. — Що ж, тепер іншого виходу в нас немає — будемо чекати повернення корабля…
Проте сталося непередбачене.
Вирішили науковці пересвідчитися, чи дійсно може рухатися така величезна кам’яна гора. Вони, згідно записаної у першому фоліанті інструкції управління вулканом, напустили з океану в його нижнє відділення води й кинули кілька малесеньких термічних голочок, що зберігалися в срібних скринях-контейнерах у печері на середньому поверсі. Вода вмить закипіла, потім узялася полум’ям, і там утворився мовби реактор, з якого через відкриті штучні кратери-люки заструмували в океан могутні вогняні потоки. Горловина кратера герметично закрилася товстелезною гранітною лядою, гігантська споруда злегка гойднулася, занурилася на глибину й зрушила з місця.
Учені хотіли відразу ж зупинити вулкан, та не зуміли, і він поплив і поплив невідомо куди, в якому напрямі.
Мандруючи отак під водою, вони не раз чули по радіо звернення, що пересилалися до них спочатку лише з їхнього корабля, а потім ще й з інших кораблів та літаків, але відгукнуться, сповістити про себе, на жаль, не могли.
“Піч” горіла й рухала кам’яне громаддя майже п’ять років. За цей час люди з експедиції навчилися добувати собі харчі — збирали на деревах фрукти, вирощували овочі, ловили в озерах рибу, полювали на дичину, а також провадили в обладнаних під лабораторії житлах колишніх поселенців наукову роботу. Навчилися вони врешті-решт і керувати вулканом. Коли вже зупинили його і він випірнув на поверхню, виготовили за рецептом тієї ж пам’ятки кілька гідрокостюмів. Водолази одягли їх і вибралися в океан через спеціальний шлюз. Гідрокостюми виявилися просто чудові. Вони й справді зігрівали на глибині людський організм, повністю забезпечували його киснем і надійно захищали від водяного тиску.
Обстежуючи дно довкола вулкана, водолази натрапили на потонулий підводний човен. Навігаційні прилади в ньому були непошкоджені. Демонтувавши їх разом з іншим потрібним устаткуванням, експедиція визначила своє місцеперебування. Вулкан зупинився неподалеку від берегів Південної Америки.