— Все… Помер… — промовила вона, вибігла з будиночка й голосно зареготала.
Почувши регіт, люди-риби збіглися до кімнати, побачили на канапі сплячого Віктора і також почали реготати, підстрибувати, ніби їм хто лоскотав п’яти. Від реготу тремтіли стіни-акваріуми, перелякано метушилися в них риби.
Незабаром з’явилися два “санітари” з носилками, поклали на них Віктора й понесли до озера. Слідом за ними посунула вся юрба.
Оксана кілька разів плеснула в долоні. Це був сигнал для акул, які відразу ж підпливли до берега. Але тільки-но “санітари” збиралися кинути Віктора хижакам, він прокинувся, скотився з носилок на землю, обвів усіх напівсонним поглядом, угледів у воді здоровенні зубаті морди акул і закричав перелякано:
— Ви що, збожеволіли?..
Юрба спершу притихла, заніміла, а потім почала розбігатися — хто куди.
Десь зникла і Оксана.
Біля озера залишилися два спантеличені “санітари” і Віктор. Він плюнув спересердя й почвалав утомлено до свого будиночка. Замкнув зсередини двері й, не роздягаючись, упав на м’яку канапу…
ХУАНОС ГЛОБАЛІУС ПОГРОЖУЄ
Важко сказати, як довго Віктор спав, бо ні ночі, ні дня у вулкані не існувало, годинника й календаря також. Про те, який нині рік і місяць, який день, година, знали лише путчисти, котрі слухали радіопередачі з усіх кінців світу.
Умившись, він узяв фотоапарат і вийшов з будиночка. Складалося враження, що настав ранок, і вранішня прохолода бадьорила. Дивно було усвідомлювати, що це відбувається у самих глибинах моря, в кам’яній споруді, яка пливе собі, неначе велетенський уламок невідомого континенту.
У голові клубочилися тривожні думки і без кінця виринали запитання, на які юнак не міг знайти відповіді.
Пройшовши з півкілометра, побачив акваріум завбільшки з двоповерховий будинок. Біля нього тупцялося кілька людей-риб, дивилися на химерну потвору, що мала велику жаб’ячу голову, краб’ячі клешні і хвіст ящірки. Вона надимала балухаті очі й здоровецьке воло, розтуляла пащеку, каламутила воду. Віктор здогадався, що то улюблена потвора Роберта Конрада, ота Морська Красуня, про яку йому розповідала Оксана, й дістав з-за пазухи фотоапарат.
Люди-риби так захопилися потворою, що не завважили, як він сфотографував морське страхопудисько, а водночас і їх біля нього. Побачили аж тоді, коли звернувся до них:
— Скажіть, будь ласка, де мені знайти Оксану?
— А що це таке?
— Оксана… молода дівчина, що живе серед вас.
— А-а… — протягнув чоловік-риба, високий на зріст, у якого чорнів на лівій щоці шрам. — Вона працює на городі.
“Так це ж, мабуть, отой Венслав Кручек, заступник керівника експедиції Луї Жака Луп’є”,— подумав Віктор.
— І довго там буде?
— А що таке “довго”? — перепитав Кручек.
Таки правду казала дівчина: фіолетова рибка зовсім затьмарила професорові пам’ять, коли він навіть не здатен зрозуміти значення простого слова.
— Скажіть, вас звати Венслав Кручек? — ухопив його за лікоть.
Чоловік-риба рвучко відсмикнув руку і повернувся до Віктора спиною.
— Ви — Кручек? — ще раз запитав і зробив різкий рух, щоб схопити чоловіка міцніше.
Але такий порух люди-риби сприйняли, як щось загрозливе, небезпечне, і одразу розбіглися в різні кінці. Втік і Венслав Кручек.
Потвора сердито роззявила пащеку й немовби застогнала. Віктору стало моторошно, і він рушив далі.
Переходячи дорогу, натрапив на гурт старих людей-риб. Згорблені кістляві постаті оточили його і почали роздивлятися, неначе якусь дивину. Поводилися вони полохливо, як зграйка мальків біля черв’яка, що виконував на гачку свій останній танець. Коли Віктор розтуляв рота, щоб сказати щось, усі втікали, а потім боязко, обережно поверталися назад і починали його обнюхувати, обмацувати. Один дідок навіть лизнув язиком.
— Не розумію… — розвів руками Віктор. — Ви щось хотіли?
— А що таке “хотіли”?
Говорити з ними просто неможливо. Ті, які ще дещо пам’ятали, на запитання відповідали запитаннями, а в решти взагалі нічого в голові не залишилося, крім двох — трьох слів.
Підійшла якась бабуся, приклала крижану долоню до його чола і незграбно погладила. Хтозна, що в жінки прокинулося, що заворушилося десь на дні душі. Може, там, на землі, вдома, у неї лишилися діти чи внуки… Та тільки-но Віктор кліпнув очима, вона злякалася, відскочила вбік. Постояла трохи з заплющеними очима, заспокоїлась і знову підступила до нього.
Невідомо, чим би все скінчилося, коли б не з’явилися вилицюватий і гостроносий. Побачивши Віктора в оточенні старих людей-риб, наглядачі повитягали з шкіряних чохлів при поясі гумові палиці й заходилися гамселити всіх підряд. Бабуся, яка щойно гладила його, впала. її одразу ж схопили наглядачі і потягли до акваріума, де жила потвора. Бабуся навіть не крикнула, навіть не зробила спроби оборонятися.