Віктор стояв перед розгніваним Робертом Конрадом і його помічником Хуаносом Глобаліусом, зіщулившись, як на морозі. Він дрижав від холоду і страху.
— Чому не стріляв? Чому кинув зброю? — допитував Конрад і дивився на нього, як удав на кролика.
— Що трапилося? — верещав Глобаліус. — Як ти посмів?..
— Я не міг, не міг стріляти… — нарешті відповів Віктор. — Це був мирний, пасажирський, пароплав! Там були люди!..
Конрада від таких слів затрусило ще дужче, він налився кров’ю і заскреготів від люті зубами:
— Тим паче треба було стріляти! Там були комуністи, найзапекліші наші вороги!.. Ні-і, я все одно примушу тебе стріляти! Примушу! Чуєш?.. А зараз негайно його у глухий карцер! У глухий карцер!
Вилицюватий і гостроносий схопили Віктора і потягли по східцях до внутрішнього кратера. Потім грубо штовхнули в невелику квадратну камеру, зроблену з товстелезного залізного скла, герметично зачинили двері і зникли.
Незабаром камера захиталася, застрибала і шубовснула у воду.
“Ось воно який цей глухий карцер! Мене просто кинули в море…” — майнуло в голові.
За склом мелькали перелякані зграї риб, бовваніли кам’яні вершини підводних скель, між ними чорніли глибокі розщелини, заповнені похмурою, непорушною водою.
Нарешті коробка об щось ударилася і повисла на краю урвища.
Віктор лежав, заплющивши очі, уже нічого не чекаючи від життя. Та й чого можна було чекати, крім смерті, у цій скляній домовині? Купити життя ціною зради перед усім світом? Обернутися у морського пірата і топити кораблі? Допомагати злочинцям залити Земну кулю водою, а людей обернути в риб? Ні! Ні!..
Абсолютна тиша, темінь і самотність мучили, пригнічували волю. Вдихнув на повні легені задушливого повітря і крикнув, але злякався власного голосу, такий він видався йому дикий і чужий.
І раптом довкола замерехтіли живі барвисті вогники — жовто-зелені, блідо-бузкові, оранжеві. Заворожений незвичайним видовищем, Віктор пригадав, як колись на уроці вчителька розповідала, що залози деяких морських риб можуть викидати цілі хмари бактерій, які світяться. А ще є такі риби, що можуть виробляти електричний струм і світити, як ліхтарі.
Мовчазні риби все пропливали і пропливали перед очима.
“Чи це не якась похоронна процесія? — чомусь подумав. — Може, риби ховають мене, віддають останню шану?..”
У цю хвилину відчаю йому здалося, ніби хтось постукав по корпусу карцера. Скло глухо задудніло, тривожно завібрував звук і погас. Віктор повернув голову праворуч, ліворуч, вдивляючись у сіро-синю монотонність води, і помітив людину-рибу, яка, неначе привид, ковзала побіля карцера. Ось вона підпливла ближче до тої стіни, до якої він притулився обличчям, і на мить зняла маску.
— Оксано! — вирвалося з грудей, і він з усієї сили затарабанив кулаками об скло.
Оксана пильно поглянула на нього, зробила ще кілька кругів і пірнула на глибину, махнувши на прощання чорними ластами.
“Невже не впізнала мене?..”
Однак поява дівчини пробудила його до життя. Стояв, утупивши тривожний зір у морські глибини, й чекав, чи не вирине вона знову. І таки дочекався.
Цього разу вона припливла в супроводі блакитних тунців і якихось триметрових сірувато-зелених риб, схожих на судаків.
Оксана привітно помахала рукою, потім підпливла ближче і поцілувала скло, до якого він притулився щокою.
Одразу відчув, як перестала паморочитися голова, прокинулася жадоба жити, адже він ще потрібний друзям. А боротися за життя у цій домовині — значить не поспішати помирать?
Спостерігав, як Оксана бавилася з улюбленими рибами. То вона сідала на них верхи, як на коня, то лягала, як на живий пліт, то падала вниз і ховалася у химерних водоростях. Було видно, що риби любили, розуміли і слухалися дівчину. Вони обнімали її красивими райдужними плавниками, тулилися срібними боками, ніжно торкалися носами, наче маленькі діти.
Нарешті Оксана і її друзі-риби, натомившись, повисли у воді, щоб відпочити. Ніхто їм тут не слав ніякої постелі, не підкладав під голови подушок, не прикривав зверху ковдрою. Дивно було дивитися, як риби відпочивали.
Оксана лягла на верхню стіну скляного карцера і завмерла. Невідомо, чи могла вона спати тут, у воді, але, мабуть, ніколи не дрімають морські хижаки… Шукаючи легкої здобичі, щоб угамувати свій вічний голод, на скелю виліз величезний кальмар і своїм довжелезним щупальцем потягся до дівчини.
Віктор злякано закричав і почав гатити кулаками в скло.