Вікторові аж не вірилося, що вони послухали його. Похапцем зав’язав у простирадло свій гідрокостюм, ласти, маску, фотоапарат, поклав у кишеню кулькову ручку, записник. Потім підійшов до дверей, визирнув. Довкола нікого. Вискочив з будиночка, забіг у густу посадку й пригинці подався поміж кущами до гаю.
ЕЛЕКТРОННИЙ ЛАБІРИНТ
Венслав Кручек і Оксана вже чекали його біля вузенького струмка.
— Все гаразд? Вас ніхто не бачив? — запитав Віктор, оддихуючись після швидкого бігу.
— Ні, — відповіла Оксана. — А що?
— Нам треба поспішати, бо по мене вже приходили оті пришелепуваті наглядачі.
— Куди поспішати? — утупив у нього посоловілі очі Венслав Кручек.
— Таж у лабіринт.
— Який лабіринт?
— Той, що ви обіцяли по ньому провести мене на нижній поверх до шлюзу.
— Не знаю… нічого не знаю…
Віктор здивовано поглянув на Оксану:
— Що з ним? Що сталося?
— Це в ньому перестає діяти твоє тепло і починає перемагати рибка, — пояснила дівчина. — Візьми його руку.
Юнак узяв Венслава Кручека за руку, потримав. Невдовзі в того відновилася пам’ять і він сказав зовсім спокійно, наче з ним щойно нічого й не сталося:
— Ну, то рушимо далі?.. Ага, ось доріжка… Бач, уже заросла травою… По ній і підемо.
Стежка довела до кам’яного муру і вперлася у залізну браму, біля якої в стіні світилося кілька десятків різнокольорових слюдяних вічок.
— Звідси й починається електронний лабіринт, — мовив Венслав Кручек.
Він підійшов до вічок, помахав перед ними долонею, як це роблять фокусники-ілюзіоністи в цирку, і важка брама повільно відчинилася.
— Не подумайте, що роблю чудеса, — сказав учений. — Я просто перетнув долонею на деяких вічках промені світла, які падають на фотоелементи, що містяться у протилежній стіні і зв’язані з електронним реле. Тепер, будь ласка, запрошую вас до господи пана інженера Мінца! — вклонився, пропускаючи наперед Оксану і Віктора.
Вони зайшли в досить просторий, освітлений сонячною фарбою зал, з якого пірнав у глибину східчастий напівтемний тунель.
Віктор в одній руці ніс вузол, а другою стискав долоню Венслава Кручека, боячись утратити з ним біологічний контакт, як він назвав це для себе.
Коли ступили в тунель, унизу перед ними раптом стали розповзатися, провалюватися східці. Віктора кинуло в холод, і він злякано подався назад, тягнучи за собою поводиря.
Венслав Кручек нервово смикнув рукою.
— У тебе долоня той… охолола… Я іду звідси… Я не тямлю.
— Постривайте! Постривайте!..
Але професор уже нічого не розумів. Спритно відскочивши вбік, він поглянув на Віктора, як на порожнє місце, і побіг до виходу.
— Та постійте ж! — у розпачі закричав Віктор і кинувся навздогін.
“От лихо! Мені, виходить, не можна ні хвилюватися, ні боятися, бо тоді починають холонути руки, а бісовій рибці саме цього й треба. Але ж я не дерев’яний, щоб на все дивитися байдуже і нічого не брати до серця…”
Від великого збудження відчув, що цього разу його кинуло вже не в холод, а в жар. Наздогнав Венслава Кручека і цупко схопив за руку:
— Не пущу!..
Кручек зупинився. Якийсь внутрішній промінь освітив змарніле, виснажене обличчя. Контакт знову було знайдено.
— Ви пам’ятаєте, куди ми йшли?
— Пам’ятаю, — кивнув. Потім подумав трохи, запитав: — А чого ти так налякався, що в тебе похололи руки?
— Кожен злякається, коли в нього під ногами східці почнуть провалюватися…
— Це тобі здалося. То лише світловий ефект… Ну, гаразд, ходімо. Тільки тепер слідкуй, щоб у тебе не холонули руки.
“Добре йому говорити. Я ж не піч, куди можна підкладати паливо і постійно підтримувати тепло…”
Спустилися в підземелля. Далі йшли вузькими ходами, які то впиралися в поперечні похмурі коридори, кручені хідники, то вели до глухих кутів. Часто доводилося повертатися назад, звертати праворуч або ліворуч, тупцятися довго на місці, поки Венслав Кручек пригадає, у який коридор чи хідник заходити.
Біля одного з отворів Віктор побачив людський кістяк і відвернувся.
— Це скелет члена нашої експедиції, який хотів пройти через лабіринт на другий поверх, — скрушно мовив Венслав Кручек.
“Отак, може, й наші десь тут валятимуться… — подумав Віктор і спохопився: — Але ні, не треба про це думати, бо можуть захолонути руки, тоді рибка знову переможе вченого, тоді і ми всі загинемо тут”.
Зупинилися на невеликому майданчику. Там було аж п’ять різних за шириною і висотою входів. Венслав Кручек ступив до найширшого.