— Правда, — відповів чоловік у сірому костюмі. — Цим уже зацікавились компетентні люди,
— Але що, що могло з ним трапитись? — схлипнула мати. — Де він був цілісіньких два місяці?..
— Потерпіть, потерпіть! — заспокоював головний лікар. — Про це незабаром розкаже він сам. Отож раджу не переживати, не побиватись, а повертатися додому і спокійно чекати його одужання. Ми щодня будемо повідомляти вам про стан його здоров’я.
Він потиснув їм на прощання руки, побажав щасливої дороги, і вони полетіли, обнадіяні, в рідне місто.
Одначе минали день за днем, тиждень за тижнем, а здоров’я Віктора ніскільки не поліпшувалося. Навпаки, йому ще погіршало. Він зовсім перестав відповідати на запитання, забув навіть своє “не знаю”. Лише іноді пошепки, чи то кликав, чи просто так називав якесь загадкове для батьків ім’я — Оксана. До всіх і до всього був байдужий, од ранку до ночі непорушно, мовчки лежав у ліжку або сидів на стільці коло вікна й невідривно дивився на небо, на море…
Скликали консиліум найдосвідченіших спеціалістів. Вони обстежили його, довго радилися й нарешті прийшли до єдиного висновку: хворий Соколюк Віктор з невідомих причин утратив пам’ять, щоб поновити її, потрібні роки, а може, вона й зовсім не поновиться, бо випадок унікальний, який у медичній практиці досі не зустрічався.
Майже через місяць, подзвонивши попередньо, до Соколюків завітав разом з сутулим, підсліпуватим дідком уже знайомий чоловік у сірому костюмі, той, з яким вони бачилися й розмовляли в кабінеті головного лікаря клініки, де лікується Віктор.
— Макс Орен, австрійський учений-археолог, — відрекомендував дідка чоловік у сірому костюмі й сказав далі: — Мушу вас, дорогі, трохи засмутити: історію вашого сина розгадати до кінця поки що не вдалося. Але дещо, завдяки нашому шановному гостеві, з’ясувалося. Будь ласка, розкажіть їм про все, — звернувся він до вченого.
Макс Орен зняв окуляри, протер носовиком запітнілі випуклі скельця, знову осідлав ними свого горбатого носа й мовив спроквола:
— Історія вашого сина пов’язана з подією двадцятирічної давності, про яку вже майже забули…
Він розповів про те, як експедиція Міжнародного інституту морських ресурсів під керівництвом Луї Жака Луп’є потрапила в океані до згаслого вулкана, що колись невідомі майстри-винахідники чи, може, навіть інопланетяни пристосували собі для плавучого підводного житла, про те, які дива експедиція там побачила, а ще як науковці знайшли у кам’яній споруді з статуєю три безцінні фоліанти, два з яких Макс Орен розшифрував, перебуваючи у вулкані, третього забрав для прочитання з собою, коли, захворівши, поплив на кораблі додому полікуватися. Коли ж він повернувся з розшифрованим і третім фоліантом, ні вулкана, ні експедиції в тому місці вже не було. Довго провадили пошуки, але вулкан зник безслідно. Врешті-решт вирішили, що і дивовижний плавучий вулкан, і експедиція Луї Жака Луп’є загинули в океані внаслідок стихійного лиха.
— Проте несподівана історія з вашим сином посвідчила: ні, вулкан не загинув! Що ж стосується експедиції, то тут ще не все ясно… — закінчив свою розповідь Макс Орен.
— Отже, ви гадаєте, що Віктор був у цьому вулкані? — запитав батько.
— Безперечно. Це підтверджують насамперед його знімки. Я упізнав на них заступника Луї Жака Луп’є — Венслава Кручека, а також споруду, в якій ми знайшли фоліанти, незвичайні дерева та рослини, що він сфотографував, бо таких більше немає ніде в усьому світі. А ще те звернення… Одно лише дивує мене. У третьому фоліанті написано: “Той, хто побуває тривалий час під дією променів сонячної фарби, вже не зможе жити вище рівня моря”. А ваш син — живе!
— Хіба це життя?.. — зітхнула мати.
— Так, загубити пам’ять і мову — страшно! — погодився учений. — Але не падайте духом. Ще є надія вилікувати його. Адже в цьому ж, третьому, фоліанті сказано, що мешканці вулкана, хоч і запізно, та все-таки винайшли засіб боротися з хворобою. В екваторіальній частині океану цвіте, як там мовлено, “улюблена квітка дельфіна”, сік якої знімає згубний вплив променів сонячної фарби. Я з своїм другом-ботаніком довго шукав цю квітку і нарешті знайшов біля берегів острова Суматра. Отже, сподіваюсь, медики невдовзі повернуть вашому синові пам’ять, і він сам про все розповість. І ця його розповідь, безсумнівно, допоможе нам відшукати оте диво серед див — плавучий мандрівний вулкан, визволити поневолених людей і по заслузі покарати їхніх жорстоких поневолювачів…
ЗМІСТ
Моренець Володимир. Світ у зав’язі