Сьогодні ж у Віктора перший тренувальний політ на цільнометалевому планері нової конструкції, на якому через місяць візьме участь у всесоюзних спортивних змаганнях. Отже треба звикнути до незнайомої моделі, а ще після тривалої перерви — навчання в університеті — набратися, як мовиться, належної спортивної форми.
Планер одразу сподобався Вікторові. Він слухняно підкорявся йому, стрімко і легко ширяв у повітряному потоці. Всі прилади працювали бездоганно.
Усміхнувшись задоволено, юнак замилувався краєвидом, що відкрився перед ним. Угорі — голубе бездонне небо й сліпуче липневе сонце. Попереду — довжелезна гора з глибокими ущелинами і пласкою вершиною, котра нагадувала гігантську греблю. З лівого боку — скелясті відроги давно згаслого вулкана, зелені пагорби й долини, мальовничі селища. З правого — безкрає розбурхане море, над яким від горизонту пливла чудернацька темно-сіра хмара, схожа на двогорбого верблюда, що одиноко тюпає безмежною блакитною пустелею.
Розглядати хмари — то давня Вікторова пристрасть. Він любив подовгу спостерігати, як вони мандрують по небу, як міняють свої обриси. Найцікавіші фотографував і мав уже цілий альбом чудових знімків. Ось і зараз не міг утриматися, щоб не сфотографувати хмару-верблюда.
Закінчився схил гори. Розвернув планера, набрав висоту й знову поглянув на ту хмару. Тепер вона мовби опустилася до самої морської поверхні й стала схожа на здоровецького тура чи зубра, що нестримно мчить водяною просторінню до берега.
Віктор здивувався: невже суне гроза? А може, буря?.. Досі ще не бачив, аби якась хмара так швидко виростала і так стрімко рухалася. Ще раз сфотографував її і почав скеровувати планер на посадку.
Коли до аеродрому залишалося не більше трьох — чотирьох кілометрів, хмара вже підступила до узбережжя й заволокла півнеба. І раптом у ній спалахнула яскрава блискавиця, оглушливо загримів грім, від якого аж задзвеніло боляче у вухах. А по тому неймовірної сили вихор зненацька підхопив планер і, ніби якусь невагому пір’їну, пожбурив у самісіньку хмару.
Тільки тоді зрозумів Віктор: із моря налетів ураган…
Отямившись од несподіванки, спробував спуститися нижче, до аеродрому. Але несамовитий, знавіснілий ураган міцно й чіпко утримував планер у своїх лабетах і ніс за собою кудись у невідомість. Тепер у Віктора іншого виходу вже не було, як піддатися ураганові й терпеливо очікувати, поки той врешті-решт відшаленіє, знесилиться і сам відпустить його, необачного бранця, зі свого страхітливого полону. Єдине, чого благав, так це, щоб не розвалився, витримав жорстоке випробування планер.
Минали година за годиною, закінчився день, наступила чорна-пречорна ніч, але ураган не лише не угамовувався, а ніби ще більше набрав сили. Від перенапруги у планера вібрували крила, здригався фюзеляж. Безперестану періщив рясний дощ, раз у раз спалахували блискавки, що засліплювали очі, і після них неможливо було роздивитися на приладах, з якою швидкістю, на якій висоті і в якому напрямку, — на захід, схід, північ чи південь, — летить поневолений планер. І тільки тоді, коли знову розвиднілося, гроза почала поволі вщухати, став утихомирюватися грізний ураган.
А незабаром і зовсім утихло. Розвіялися, розтанули густі хмари, в ясному небі засяяло довгождане сонце. Висхідні повітряні потоки відразу ж ослабли і планер круто пішов на зниження.
Зітхнувши полегшено, Віктор виглянув з кабіни, щоб вибрати зручне й безпечне місце для посадки. Виглянув і вжахнувся. Унизу на всьому видноколі бушувало розлючене море.
“Все… Кінець…” — блискавкою промайнула думка.
Планер усе знижувався і знижувався. Щоб не шубовснути разом з ним у море, відстебнув прив’язні ремні, приготувався вистрибнути на парашуті.
І раптом попереду серед величезних штормових хвиль, немов примарна тінь, немов привид, виріс кам’яний конусоподібний острівець.
Розвернув планер, зробив над ним одне, друге коло.
Острівець нагадував шахтний терикон. У центрі його зяяла кругла широка горловина, що вела в глибоке підземелля, яке зсередини освітлювалося, ніби денним, білим світлом.
“Чудасія!.. Що то може бути?..” — водночас здивувався і налякався Віктор.
Планер ширяв над морем уже надто низько. До води залишалося якихось триста метрів.
“Пора! Пора стрибати!” — скомандував сам собі, вхопився за кільце парашута й виштовхнув своє тіло з кабіни.
Кинутий напризволяще планер пролетів іще трохи, перекрутнувся кілька разів і пірнув у морську безодню.