— Ну, нехай ви допоможете мені вибратися з вулкана, але як же далі, як я доберуся до суші? — запитав Віктор, вислухавши Венслава Кру-чека.
— Далі тобі допоможе Оксана. Вона дружить з тунцями, які розуміють, слухаються її. Накаже рибам, і ті приставлять тебе до берега чи якогось судна.
— Це — правда, Оксаночко? Зможеш?
Дівчина ствердно кивнула головою.
— Тільки я ще раз попереджаю, — підняв палець Венслав Кручек. — Проковтнувши таблетку, ти залишишся живий, але як почуватимеш себе вище рівня моря — невідомо.
— Нехай! — махнув рукою Віктор. — Мені аби добратися додому й розповісти усім про цей проклятий вулкан, а там що буде, тс й буде…
— Не вулкан, голубе, проклятий, а ті, хто ним зараз володіють, — зауважив професор.
— Авжеж, — погодився Віктор, — він і справді тут ні при чому.
— То коли тебе провести через лабіринт?
— Хоч і зараз, бо мене будь-якої хвилини можуть забрати.
— Тоді виходь. Чекай нас за гаєм біля струмка. Оксані треба взяти гідрокостюм і упряж для риб. Ага, ще одне. Бач, добре, що згадав… Якщо в тебе є папір і чим писати, то візьми з собою. Неодмінно візьми. Потім скажу, для чого.
Тільки вони вийшли з будиночка, як на порозі появилися наглядачі. «Все пропало…» — похолонуло всередині у Віктора.
— Вірний помічник Мудрого Капітана шановний пан доктор звелів привести тебе до нього! — загундосив вилицюватий.
— Скажіть йому, що я… що я дуже-дуже хворий… — проказав перше, що спало на думку.
— А що таке «хворий»? — перепитав гостроносий.
— Ну, значить, не можу до нього прийти. Скажіть, нехай пришле по мене пізніше. Зрозуміло?
— Зрозуміло, — водночас кивнули наглядачі, крутнулися на місці, як заводні іграшкові солдатики, й погупали до самохода.
Вікторові аж не вірилося, що вони послухали його. Похапцем зав’язав у простирадло свій гідрокостюм, ласти, маску, фотоапарат, поклав у кишеню кулькову ручку, записник. Потім підійшов до дверей, визирнув. Довкола нікого. Вискочив з будиночка, забіг у густу посадку й пригинці подався поміж кущами до гаю.
Розділ шостий
ЕЛЕКТРОННИЙ ЛАБІРИНТ
Венслав Кручек і Оксана вже чекали його біля вузенького струмка.
— Все гаразд? Вас ніхто не бачив? — запитав Віктор, оддихуючись після швидкого бігу.
— Ні,— відповіла Оксана. — А що?
— Нам треба поспішати, бо по мене вже приходили оті пришелепуваті наглядачі.
— Куди поспішати? — утупив у нього посоловілі очі Венслав Кручек.
— Таж у лабіринт.
— Який лабіринт?
— Той, що ви обіцяли по ньому провести мене на нижній поверх до шлюзу.
— Не знаю… нічого не знаю…
Віктор здивовано поглянув на Оксану:
— Що з ним? Що сталося?
— Це в ньому перестає діяти твоє тепло і починає перемагати рибка, — пояснила дівчина. — Візьми його руку.
Юнак узяв Венслава Кручека за руку, потримав. Невдовзі в того відновилася пам’ять і він сказав зовсім спокійно, наче з ним щойно нічого й не сталося:
— Ну, то рушимо далі?.. Ага, ось доріжка… Бач, уже заросла травою… По ній і підемо.
Стежка довела до кам’яного муру і вперлася у залізну браму, біля якої в стіні світилося кілька десятків різнокольорових слюдяних вічок.
— Звідси й починається електронний лабіринт, — мовив Венслав Кручек.
Він підійшов до вічок, помахав перед ними долонею, як це роблять фокусники-ілюзіоністи в цирку, і важка брама повільно відчинилася.
— Не подумайте, що роблю чудеса, — сказав учений. — Я просто перетнув долонею на деяких вічках промені світла, які падають на фотоелементи, що містяться у протилежній стіні і зв’язані з електронним реле. Тепер, будь ласка, запрошую вас до господи пана інженера Мінца! — вклонився, пропускаючи наперед Оксану і Віктора.
Вони зайшли в досить просторий, освітлений сонячою фарбою зал, з якого пірнав углибину східчастий напівтемний тунель.
Віктор в одній руці ніс вузол, а другою стискав долоню Венслава Кручека, боячись утратити з ним біологічний контакт, як він назвав це для себе.
Коли ступили в тунель, унизу перед ними раптом стали розповзатися, провалюватися східці. Віктора кинуло в холод, і він злякано подався назад, тягнучи за собою поводиря.
Венслав Кручек нервово смикнув рукою.
— У тебе долоня той… охолола… Я іду звідси… Я не тямлю.
— Постривайте! Постривайте!..
Але професор уже нічого не розумів. Спритно відскочивши вбік, він погляїіув на Віктора, як на порожнє місце, і побіг до виходу.
— Та постійте ж! — у розпачі закричав Віктор і кинувся навздогін.
«От лихо! Мені, виходить, не можна ні хвилюватися, ні боятися, бо тоді починають холонути руки, а бісовій рибці саме цього й треба. Але ж я не дерев’яний, щоб на все дивитися байдуже і нічого не брати до серця…»
Від великого збудження відчув, що цього разу його кинуло вже не в холод, а в жар. Наздогнав Венслава Кручека і цупко схопив за руку:
— Не пущу!..
Кручек зупинився. Якийсь внутрішній промінь освітив змарніле, виснажене обличчя. Контакт знову було знайдено.
— Ви пам’ятаєте, куди ми йшли?
— Пам’ятаю, — кивнув. Потім подумав трохи, запитав: — А чого ти так налякався, що в тебе похололи руки?
— Кожен злякається, коли в нього під ногами східці почнуть провалюватися…
— Це тобі здалося. То лише світловий ефект… Ну, гаразд, ходімо. Тільки тепер слідкуй, щоб у тебе не холонули руки.
«Добре йому говорити. Я ж не піч, куди молена підкладати паливо і постійно підтримувати тепло…»
Спустилися в підземелля. Далі йшли вузькими ходами, які то впиралися в поперечні похмурі коридори, кручені хідники, то вели до глухих кутів. Часто доводилося повертатися назад, звертати праворуч або ліворуч, тупцятися довго на місці, поки Венслав Кручек пригадає, у який коридор чи хідник заходити.
Біля одного з отворів Віктор побачив людський кістяк і відвернувся.
— Це скелет члена нашої експедиції, який хотів пройти через лабіринт на другий поверх, — скрушно мовив Венслав Кручек.
«Отак, може, й наші десь тут валятимуться… — подумав Віктор і спохопився: — Але ні, не треба про це думати, бо можуть захолонути руки, тоді рибка знову переможе вченого, тоді і ми всі загинемо тут».
Зупинилися на невеликому майданчику. Там було аж п’ять різних за шириною і висотою входів. Венслав Кручек ступив до найширшого.
— Запам’ятайте цей вхід. Сюди ми й підемо.
За входом виявився вузький круглий коридор.
Пройшли по ньому раз, удруге, втрете… Далі не було видно ані виходу, ані входу.
— Не розумію, — стривожився Віктор, — де ж подівся той вхід, у який ми зайшли? Уже робимо, мабуть, десяте коло! Так можна крутитися без кінця і краю!..
— Ми в пастці,— пояснив Венслав Кручек. — Але ти молодець! Добре, що точно підрахував, яке саме коло ми зробили. Отже, ще залишилося п’ять, потім зупинимося й зачекаємо. Вхід має з’явитися автоматично. Але, коли помилилися, його не буде.
Вони ще п’ять разів пройшли глухим круглим коридором і стали чекати. Вхід не з’являвся.
— Ось бачиш, ти сам збився з рахунку і мене збив, — дорікнув Вікторові Венслав Кручек. — Коли людина рахує, не можна розмовляти!
— Що ж тепер буде? — запитала розгублено Оксана.
— Треба пильно оглянути оцю стіну і знайти у ній голубий камінець. Шукайте!
Незабаром вони знайшли той голубий камінець. Венслав Кручек натиснув на нього долонею, стіна затремтіла, посунулась униз, і перед ними відкрився вхід до кімнати, у якій стояли стіл, стільці й диван, оббитий шкірою якоїсь морської істоти.
— Це половина пройденого шляху, — сказав Венслав Кручек. — Присядьмо тут, відпочинемо і тим часом напишемо послання на землю. Ти взяв папір і чим писати? — запитав Віктора.