Віктор дістав з кишені записник і ручку.
— От і добре. Тоді пиши, що я говоритиму.
Він продиктував звернення до урядів усіх країн,
в якому розповів про невдачу, що спіткала наукову експедицію під керівництвом директора Міжнародного інституту морських ресурсів академіка Луї Жака Луп’є, про мандрівний вулкан, у якому спершу жили науковці і до якого потім удерлися маніяки-фашисти і вже стільки років по-звірячому знущаються над людьми, знищують у морях і океанах кораблі та підводні човни, беруть у полон матросів і пасажирів і ще готують страшний злочин проти всього світу — затопити всі материки й острови. Від імені поневолених Венслав Кручек закликав уряди докласти всіх сил, щоб якнайшвидше виявити вулкан, звільнити з жахливого полону невільників і належно покарати злочинців.
— А тепер поклади наше послання в поліетиленовий мішечок і сховай за пазуху, — сказав Венслав Кручек Вікторові.— О, почекай! Напиши ще на окремому аркуші своє прізвище, ім’я, адресу і також кинь у мішечок. Це на всякий випадок, якщо з тобою щось трапиться, хай знають, хто ти і звідки. Ясно?
— Ясно…
— Тоді рушаймо далі.
Вони пройшли ще кілька переплутаних тунелів і коридорів, як раптом позаду хтось жалібно-жалібно заплакав.
Віктор і Оксана насторожилися:
— Чуєте? Мабуть, хтось заблудився!
— То не людина, — відповів Венслав Кручек.
— А хто ж?
— Спеціальні репродуктори, в яких час від часу звучить людський плач. Інженер Мінц навмисне вмурував їх у лабіринті, щоб отакі жалісливі, як ви, почали шукати нещасного і заблукали.
На їхньому шляху було ще багато всіляких пасток, хитромудрих несподіванок, але Венслав Кручек успішно розгадував їх і зрештою вивів з лабіринту.
— Невже й путчисти отак добираються на другий поверх? — здивовано запитав Віктор.
— Ні, у них є службовий, теж секретний, хід з палацу Роберта Конрада. А це запасний, на випадок якоїсь непередбаченої ситуації, ну, скажімо, бунту чи нападу. Бо путчисти, хоч і мають у своєму розпорядженні найновішу зброю, але страх перед справжньою людиною у них великий. Недарма ото й перетворюють майже кожного, кого захоплять, на людей-риб… Та досить про це. Приготуйтесь — підемо до шлюзу! — наказав Венслав Кручек.
Оксана і Віктор одягли гідрокостюми, побрали в руки шоломи і ласти.
Шлюз, через який можна випливати з вулкана, був поблизу. Камера для води накрита товстою гранітною плитою. Поруч стояла залізна будка — пульт управління.
Венслав Кручек підійшов до будки, поводив долонею перед такими ж, як і біля вхідної брами лабіринту, різнокольоровими слюдяними вічками, і двері самі відчинилися. Ступив усередину, увімкнув на щитку рубильник — товсті стальні троси підняли вгору важку покришку.
— Спускайтесь у камеру! — махнув Оксані і Вікторові.— Нехай вам щастить!
І в цей час на поверсі залунала оглушлива сирена тривоги.
Кручек ухопився за груди і дико зареготав:
— Ха-ха-ха!.. Електричний сторож… Ха-ха-ха!.. Вони примчать сюди. Ха-ха-ха!..
— Рибка… Знову рибка… Щоб ти здохла! — лайнулася Оксана, і лице її теж скривилося.
— Я… ха-ха-ха!.. я зараз… ха-ха!.. заспокоюсь… — зціпивши зуби і роблячи нелюдські зусилля перебороти навіжений лоскіт розлюченої рибки, що билася під грудьми, простогнав Венслав Кручек.
А сирена не стихала, все вила і вила…
Нарешті Венслав Кручек перестав реготати, знову махнув рукою Оксані і Вікторові, щоб вони негайно спускалися в камеру, і зайшов у будку.
— Дякую, — мовив йому на прощання Віктор і потягнув дівчину до шлюзу.
Уже стоячи на дні камери, Оксана немовби сонними очима подивилася на Віктора й запитала:
— Чого тримаєш мене за руку?.. Що тобі треба?..
— Хіба забула, Оксаночко? Заспокойся і згадай. Ну, згадай! Ти ж обіцяла допомогти мені добратися до берега чи судна. Казала, що твої улюблені тунці приставлять куди треба.
— Значить, ти хочеш, щоб ми з тобою більше ніколи не зустрілися?
— Чому ж ніколи? Якщо все буде гаразд і я повідомлю на землю про вулкан, люди знайдуть його і визволять од путчистів. Потім вилікують усіх, і ми неодмінно зустрінемося з тобою!
На обличчі в Оксани сяйнула радісна усмішка.
— Справді?.. Добре, тоді я допоможу тобі. Ллє треба не гаятися, бо «гудзик» як навіжений безперестанку подає якісь страшні сигнали. Він, мабуть, хоче зовсім відібрати у мене розум…
Гранітна плита почала повільно опускатися над камерою.
Віктор проковтнув таблетку, надів на голову шолом, знову взяв дівчину за руку.
Коли покришка щільно прикрила камеру, збоку відчинився люк і через нього вдарив дужий водяний струмінь. Після того, як камера вщерть заповнилася водою, Віктор з Оксаною випливли в море.
Два великі голубі тунці, мовби наперед знали, що їхня улюблениця саме в цей час появиться біля шлюзу, і вже очікували її там. Угледівши дівчину, притьмом кинулися до неї, стали лащитися, ніби домашні звірята.
Оксана ніжно погладила обох, накинула їм на голови шовковисті «вуздечки» з довгим капроновим поводом. Потім, підкликавши Віктора, передала йому повід, притулилася на мить до його щоки, кивнула на прощання і показала щось на мигах рибам.
Тунці, наче по команді, одночасно стрепенулись, махнули хвостами й стрімко помчали разом з Віктором угору, до морської поверхні, звідки крізь водяну товщу соталося мерехтливе сонячне світло.
Розділ сьомий
ЗНОВУ РІДНА ЗЕМЛЯ
На приморському пляжі, де під лагідними променями ранкового серпневого сонця ніжились на золотому піску дорослі й діти, біля самого берега сидів чорночубий юнак у синьому спортивному костюмі. Поруч з ним лежав водолазний костюм, шолом, ласти і фотоапарат, дбайливо загорнутий у прозорий водонепрониклий мішечок.
Юнак був дуже змучений, виснажений, але його бліде, змарніле обличчя світилося радістю. Задерши голову, він дивився на голубе безхмарне небо, на сонце і щасливо усміхався.
До нього підійшла блакитноока дівчинка з квітчастим відерцем та зеленим пластмасовим совочком і запитала:
— Ти — водолаз?
Юнак навіть не поворухнувся.
Тоді дівчинка підступила до нього ближче, майже впритул, і запитала вдруге:
— Ти — водолаз?
Він ковзнув по ній відсутнім поглядом:
— Що кажеш?
— Я питаю: ти — водолаз?
— Угу, водолаз… — кивнув байдуже й знову задивився на небо, на сонце.
Дівчинка образилася, що він не побажав з нею розмовляти, незадоволено надула губи й пішла до води.
— Мамо! Мамо! — пролунав невдовзі її дзвінкий голос. — Іди швиденько сюди! Тут стільки плаває рибок! Стільки рибок!..
Юнак, учувши те, здригнувся, сторожко поглянув довкола. Угледів своє морське спорядження, фотоапарат і спохмурнів, зіщулився. Потім стріпнув головою, мовби хотів одігнати від себе якісь неприємні думки, підвівся, ступив крок, другий… захитався і впав на м’який пісок.
Його відразу ж оточила юрба. Перенесли в затінок, приклали до лоба змочену у воді хустку, заходилися робити штучне дихання. Одначе ніщо не допомагало — він не приходив до пам’яті.
Зателефонували на медпункт. Незабаром примчала машина швидкої допомоги. Уже немолодий лікар оглянув непритомного й наказав двом помічникам-санітарам забрати хворого та його речі до машини. Ті обережно поклали юнака на брезентові носилки й понесли з пляжу.
Юнак опритомнів лише на третій день. Розплющив очі, важко зітхнув, наче після тривалого бентежного сну, й довго дивився в стелю. Потім, поволі повертаючи голову, неквапливо став розглядати лікарняну палату.