Раптом його кволий, пригаслий погляд зустрівся з двома іншими, пильними й тривожними, поглядами. Один з них належав заплаканій, запечаленій жінці, другий — мужньому, стриманому чоловікові, які сиділи поряд його ліжка.
Жінка підхопилася з стільця, взяла юнака за руку:
— Вітю, любий, ти мене впізнаєш?
Він зімкнув докупи брови, намагався щось пригадати, але так і не згадав. Заперечно похитав головою.
— Не знаю…
— А мене, синку, впізнаєш? — нахилився над ним чоловік.
— Не знаю…
Жінка з розпачу зойкнула, впала чоловікові на груди.
Юнак байдуже відвернувся од них і втупився в широке світле вікно, за яким голубіло лагідне небо, променилося яскраве сонце, котило до берега безкрає море.
У супроводі медсестри до палати зайшов лікар-психіатр, жвавий сивовусий дідусь.
— О, бачите! Чи не я говорив, що ваш син очуняє? — сказав він задоволено, поглянувши на хворого. — Вітаю тебе, хлопче! Молодчина! Хвалю!
Але той, ніби й не до нього зверталися, так само непорушно дивився у вікно.
Лікар приклав до юнакового чола кістляву долоню, потримав її трохи, звелів сестрі залишитися біля хворого, а сам разом з його батьками вийшов
з палати. Причинивши тихо за собою двері, мовив стиха:
— Прострація… Елементарна прострація… Хвилюватися немає причини. Таке іноді буває після глибокого нервового струсу. Потім психіка поступово стабілізується і хворий видужує.
— Але що, що з ним могло трапитися? — схлипнула мати. — Де він був цілісіньких два місяці?..
— Потерпіть, потерпіть, шановні! Про те незабаром вам розкаже сам синок. Отож раджу не переживати, не побиватися, вертайтеся додому і спокійно чекайте його скорого одужання.
— Санітари розповідали, що при ньому нібито був водолазний костюм. Це правда? — запитав батько.
— Правда. Вони дуже зацікавилися ним. Кажуть: подібного ніколи не бачили… Мою ж увагу привернуло інше. У сина за пазухою в поліетиленовому пакетику ми знайшли разом з вашою адресою незрозуміле звернення якихось полонеників до урядів усіх країн. Що то значить? Якась хлоп’яча забавка чи, може, щось серйозне?.. Ви заберіть оте все, і костюм, і звернення, й покажіть, неодмінно покажіть комусь компетентному. А ще проявіть плівку з синового фотоапарата, можливо, там є знімки, які вам щось підкажуть…
Лікар на прощання потиснув їм руки, побажав щасливої дороги, і вони, забравши синові речі, поїхали, обнадієні, до свого рідного міста.
Не тільки лікаря, і Вікторового батька подивувало й насторожило оте, знайдене в сина звернення нещасних бранців, у якому вони благали визволити їх від поневолювачів, а також застерігали про незрозумілу загрозу, що нібито нависла над людством.
Коли повернувся додому, то одразу ж проявив плівку і віддрукував фотокартки, сподіваючись, що, може, знімки проллють світло на таємницю.
На перших знімках були зафотографовані чудернацькі хмари, потім — юрба людей, що підстрибували й реготали, наче божевільні, якась вродлива дівчина, літній чоловік зі шрамом через усю ліву щоку, далі — гидка й страшна потвора у величезному акваріумі, здоровецька будівля, схожа на морську рапану, гробниця незвичної архітектури, на якій височіла статуя, дивовижні дерева й рослини, річка, озеро…
Подовгу й пильно розглядав ті знімки. Відчував: син побув десь у незвичайному й небезпечному місці. Але де само? Невідомо… Мабуть, він має якісь дуже важливі вісті. Але які саме? Теж невідомо… Що ж, доведеться тоді, як і радив лікар, чекати, поки син одужає і сам розповість про все…
Одначе минали день за днем, тиждень за тижнем, а стан здоров’я Віктора ніскільки не поліпшувався. Навпаки, йому ще ніби погіршало. Він зовсім перестав відповідати на запитання, забув навіть оті два слова — «не знаю». До всіх і до всього був байдужий, од ранку до ночі непорушно, мовчки лежав у ліжку або сидів коло вікна на стільці й невідривно дивився на небо, на море…
Скликали спеціальний лікарський консиліум, на який запросили найдосвідченіших медиків. Вони обстежили його, довго радилися й нарешті прийшли до єдиного висновку: хворий Соколюк Віктор з невідомих причин утратив пам’ять, щоб поновити її, потрібні роки, а може, й це не допоможе, бо випадок унікальний, якого у медичній практиці досі не було.
Після такого невтішного висновку батько звернувся до відомого юриста-слідчого, щоб той допоміг прояснити синову таємницю.
Слідчий зацікавився загадковою історією і охоче погодився спробувати розгадати її. Наступного дня він прийшов на квартиру, забрав усі Вікторові речі, що були при ньому, коли його, непритомного, відвезли з приморського пляжу в лікарню, й пообіцяв: тільки-но проведе розслідування, негайно повідомить про те батькам.
Озвався слідчий майже через місяць. Зателефонувавши попередньо, завітай до них додому разом з високим уже літнім чоловіком.
— Макс Орен, австрійський археолог, — відрекомендував його слідчий і сказав: — Мушу вас, дорогі, відразу трохи засмутити: історію вашого сина до кінця поки що не вдалося розгадати. Але дещо, завдяки шановному гостеві, уже з’ясували. Будь ласка, добродію, розкажіть про все ви, — звернувся він до вченого.
Макс Орен зняв окуляри, протер носовиком запітнілі випуклі скельця, знову осідлав їх на носа й мовив спроквола:
— Історія вашого сина пов’язана з подією двадцятирічної давності, про яку вже майже забуто…
Він розповів про те, як експедиція Міжнародного інституту морських ресурсів під керівництвом академіка-фізика Луї Жака Луп’є потрапила в океані до згаслого вулкана, що колись невідомі майстри-винахідники чи, може, навіть інопланетяни пристосували собі для плавучого підводного житла, про те, які дива вона там побачила, а ще про те, як науковці знайшли у кам’яній споруді з статуєю три безцінні фоліанти, два з яких Макс Орен розшифрував, перебуваючи у вулкані, третього ж забрав для прочитання з собою додому, коли, захворівши, поплив на кораблі полікуватися. Згодом він повернувся назад з розшифрованим і третім фоліантом, однак ні вулкана, ні експедиції в тому місці вже не було. Довго й старанно провадився пошук, але вулкан безслідно зник. Врешті-решт вирішили, що і дивовижний плавучий вулкан, і експедиція Луї Жака Луп’є загинули в океані внаслідок стихійного лиха.
— Проте несподівана історія з вашим сином посвідчила: ні, вулкан не загинув! Що ж до експедиції, то тут ще неясно… — закінчив свою розповідь Макс Орен.
— Значить, ви гадаєте, що Віктор був у тому вулкані? — запитав батько.
— Безперечно. Це підтверджують перш за все його знімки. Я упізнав на них заступника Луї Жака Луп’є — Венслава Кручека, споруду, в якій ми знайшли пам’ятки, незвичайні дерева та рослини, що він сфотографував, бо таких більше немає ніде в усьому світі. А ще те звернення… Одно лише дивує мене. У третьому фоліанті написано: «Той, хто побуває тривалий час під дією променів сонячної фарби, вже не зможе жити вище рівня моря». А ваш син — живе!
— Хіба це життя?.. — зітхнула мати.
— Так, загубити пам’ять і мову — страшно, — погодився учений. Але не занепадайте духом. Ще є надія вилікувати його. Адже у цьому, третьому, фоліанті сказано, що мешканці вулкана, хоч і запізно для них, але все-таки винайшли засіб боротися з хворобою. В екваторіальній частині океану цвіте, як там мовлено, «улюблена квітка дельфіна», сік якої знімає згубний вплив променів сонячної фарби. Я довго вивчав, що то за квітка, і нарешті знайшов її біля берегів острова Суматра. Отже, сподіваюсь, що медики невдовзі повернуть вашому синові пам’ять і він сам розповість про себе. І ця його розповідь, безсумнівно, допоможе нам відшукати оте диво серед див — плавучий мандрівний вулкан, визволити невільників і по заслузі покарати жорстоких нелюдів…