«Все… Кінець…» — блискавкою промайнула думка.
Планер усе знижувався і знижувався. Щоб не шубовснути разом з ним у море, відстебнув прив’язні ремні, приготувався вистрибнути на парашуті.
І раптом попереду серед величезних штормових хвиль, немов примарна тінь, немов привид, виріс кам’яний конусоподібний острівець.
Розвернув планер, зробив над ним одне, друге коло.
Острівець нагадував шахтний терикон. У центрі його зяяла кругла широка горловина, що вела в глибоке підземелля, яке зсередини освітлювалося, ніби денним, білим світлом.
«Чудасія!.. Що то може бути?..» — водночас здивувався і налякався Віктор.
Планер ширяв над морем уже надто низько. До води залишалося якихось триста метрів.
«Пора! Пора стрибати!» — скомандував сам собі, вхопився за кільце парашута й виштовхнув своє тіло з кабіни.
Кинутий напризволяще планер пролетів іще трохи, перекрутнувся кілька разів і пірнув у морську безодню.
Парашут спочатку мляво погойдався в повітрі, потім неквапливо, неохоче, ніби боячись розбурханого моря, почав опускатися на загадковий острівець.
Віктор міцно тримався за стропи, скеровуючи полотнище подалі від горловини. Але тільки-но він знизився, вона мовби сама потягла, всмоктала його разом з парашутом у себе.
В обличчя дихнуло моторошністю провалля. Віктор мимоволі зіщулився, підігнув ноги й заплющив очі…
— Отак я і потрапив сюди, — закінчив свою розповідь Віктор. — А ви допитуєтесь: хто мене підіслав до вас, чий я агент… — мовив ображено.
— Це ми ще перевіримо, правду ти говориш чи ні,— холодно відказав Хуанос Глобаліус.
— Якщо сумніваєтесь, будь ласка, перевіряйте. Однак я все-таки прошу вас відповісти мені, що це тут за поселення, що за люди тут живуть і хто такий ваш капітан Роберт Конрад?
— Май терпіння, юначе! Ще встигнеш дізнатися про все. А зараз тобі, мабуть, не завадить відпочити.
— Так, відпочити треба, бо я дуже натомився.
Хуанос Глобаліус натиснув на кнопку. До кабінету зайшли вилицюватий і гостроносий.
— Влаштуйте його! — наказав.
Вони забрали Віктора й повели з палацу.
Коли за ними зачинилися двері, розсунулися мармурові плити й до кабінету увійшов Роберт Конрад.
— Друже, даремно ти хвилювався! — підбіг до Капітана Глобаліус. — Це син не Діего!
— Я все чув… — махнув той рукою. — Але ж, ну, просто дивовижно, він так разюче схожий на цього!
— Буває, часто буває, що люди схожі між собою… — пробурмотів Глобаліус і запитав — Що з ним робитимемо — пришиємо йому «гудзика»?
— Не поспішай. Устигнемо. Спочатку треба як слід перевірити, щоб достеменно знати, що він нічий не агент, ніким не підісланий. А потім іще не забувай: нам же вкрай потрібний зв’язківець із суходолом, щоб розшукати своїх людей, знайти отого професора-археолога Макса Орена.
— Навряд чи вийде з нього зв’язківець. Він, відчуваю, надто затятий.
— Дарма. У нас є надійні засоби і чималий досвід, як примусити будь-кого вірно служити нам. Хіба не так?
— Так, так, — погодився Хуанос Глобаліус.
— Мене зараз тривожить інше, — мовив по хвилі Роберт Конрад. — Тривожить несподівана поява цього юнака… Мабуть, для остороги варто кудись перебазуватися.
— Мудро вирішив, дуже мудро! — похвалив Глобаліус. — Адже мовиться, що береженого й бог береже…
— Тоді накажи Мінцу, нехай готується в рейс.
Розділ другий
ТАЄМНИЦІ МАНДРІВНОГО ВУЛКАНА
Самохід зупинився біля невеликого будиночка, що стояв коло річки. Він таки й справді наче акваріум. Стіни скляні, подвійні, заповнені водою, у якій плавали різні риби, росли морські водорості.
— Оце буде твоє тимчасове помешкання, — сказав вилицюватий. — У ньому ти знайдеш усе, що потрібне для життя, — харчі, воду, постіль.
— Але запам’ятай, — застеріг гостроносий, — що в нас ніхто ніколи не спить, крім Мудрого Капітана, його радника, коменданта, інженера-штурмана та ще декого. Тобі поки що теж можна спати, але будь обережний, замикай двері, щоб тебе не побачили сплячим санітари, бо подумають, що помер, і викинуть акулам.
— Ще, як захочеш, можеш покупатися в річці,— додав вилицюватий. — У ній тече чиста прісна вода.
— Звідки ж вона тече? — поцікавився Віктор.
— Звісно, що з моря.
— А куди впадає?
— У море.
— Нічого не розумію… Тече з моря і впадає у море. А ви кажете, що вода прісна. Як це може бути?
— У нас стоять великі автомати, вони перетворюють морську воду у прісну, бо нам потрібно багато води і для городів, і для садів, і для харчування.
Вони знову посідали в самохід і поїхали.
Віктор підійшов ближче до будиночка, розглядав риб, що плавали в його стінах.
Нараз по спині злегка вдарив камінець. Оглянувся.
Неподалеку за кущем стояла білява дівчина, якій він оддав фотоапарат.
— Чого кидаєшся? — насупився.
— Це ти так гніваєшся? — підступила до нього дівчина. — Ану, ще загнівайся, земляче! Прошу, загнівайся! Я хочу згадати, як гніваються люди.
— Чому «згадати»? Хіба тут ніхто не гнівається?
— Люди-риби уже не вміють ні гніватися, ні радіти, ні плакати, ні сміятися, ні ненавидіти, ні любити… І я скоро зовсім забуду…
— Як «забуду»? Це таблицю множення чи якийсь там вірш або пісню можна забути, а не почуття! їх і не забувають, і не згадують, вони самі по собі з’являються.
— Так то ж у звичайних людей з’являються. А в людей-риб вони назавжди зникають. І в мене, кажу, скоро їх не буде, як тільки я повністю стану людиною-рибою…
— Про що ти говориш? Яких людей називаєш рибами? І чого це ти сама маєш стати якоюсь людиною-рибою? — ніяк не міг утямкувати її Віктор і вже подумував: мабуть, вона таки й справді хвора.
— О-о, так ти, бачу, ще нічого не знаєш! Ще не встигли розповісти, куди потрапив і що тут на тебе чекає. Тоді треба дещо пояснити…
— Чого «дещо»? Усе розповідай! Але спершу скажи, як тебе звати.
— Оксана.
— А мене — Віктор.
Оксана дістала з-під светра Вікторів фотоапарат, простягнула йому, мовивши трохи ображено:
— Візьми, щоб не переживав, що я засвічу твою плівку… А тепер ходімо в кімнату, там ніхто не заважатиме, і я розкажу.
Віктор одчинив двері й зупинився в нерішучості на порозі — підлога в будиночку теж була скляна, а під нею плавали у воді риби, росли водорості.
— Іди! Не бійся, не провалишся! Вона міцна. Бачиш! — тупнула з усієї сили Оксана ногою і взяла його за руку.
Він здригнувся. Рука у дівчини була холодна як лід.
— Ти у холодильнику її держала, чи що?
— А в тебе гаряча-гаряча… — засяяла Оксана. — Від неї іде справжнє людське тепло…
Віктор зняв комбінезон, унти, і вони присіли на канапу.
На обличчя Оксани лягла задума. Дівчина щось довго й болісно пригадувала, притуливши гарячу Вікторову руку до свого холодного чола, і врешті заговорила:
— З чого ж тобі почати?
— Поясни спершу, що це за поселення і хто вони такі, отой Роберт Конрад і Хуанос Глобаліус.
— Гаразд, постараюсь пояснити…
Майже двадцять років тому наукова експедиція, до складу якої входили вчені Міжнародного інституту морських ресурсів, а також Інституту океанографії, під керівництвом всесвітньовідомого академіка-фізика Луї Жака Луп’є вирушила на спеціальному кораблі в далеку мандрівку по Тихому океану. Науковці мали на меті дослідити ряд цікавих явищ природи, краще вивчити водні глибини і особливо гідрофлору дна.
Проте невдовзі експедицію спіткала невдача: вона потрапила в сильний шторм, і її пошкоджений корабель могутні хвилі прибили до невеликого скелястого острівця, що чорнів серед розбурханого океану.