— Звичайно, якщо випаде нагода, треба буде з нею поквитатися, — сказала собі Софі. — Але взагалі-то якщо Летті з Мартою зуміли перевтілитися одна в другу, то і я зможу пожити в такому вигляді. Проте залишатися мені тут не можна. Фанні мій вигляд би приголомшив. Що ж. Це сіре плаття цілком придатне, аби у ньому ходити, однак іще треба взяти мою шаль та що-небудь поїсти.
Софі пошкутильгала до дверей крамниці й акуратно повісила на них табличку «Зачинено». Її суглоби рипіли на ходу. Йти доводилося повільно. Однак Софі з полегшенням з’ясувала, що вона вельми міцна стара. Софі зовсім не почувалася слабкою чи хворою — тільки скутою.
Софі прошкутильгала за шаллю й накинула її на голову і плечі, як то роблять старі жінки, а потім почовгала в дім, узяла гаманець, в якому було кілька монет, кусень хліба і трохи сиру.
Вона вийшла за поріг, акуратно поклала ключ у звичайну схованку і зашкутильгала по вулиці, дивуючись, як це вона досі така спокійна.
На якусь мить вона замислилася, чи не сходити їй попрощатися з Мартою. Однак Софі непокоїла думка, що Марта її не впізнає. Простіше було просто піти. Софі вирішила, що напише сестрам, як тільки добереться туди, куди йде, і почовгала через луг, де був ярмарок, через міст, а тоді далі — у поля за рікою.
Стояв теплий весняний день. Софі відчула, що навіть перетворення на стару бабу не позбавило її здатності насолоджуватися краєвидом і травневими пахощами живоплотів, хоча, правду кажучи, краєвид трішки розпливався у неї перед очима. Та й спина почала боліти. Одначе Софі вперто шкутильгала вперед, думаючи про те, що, як не крути, а ціпок був би у цій ситуації вельми доречним. Відтак вона позирала на паркани, повз які проходила, шукаючи поглядом якої розхитаної жердини.
Судячи з усього, очі в неї були вже не такі добрі, як дотепер. Десь через милю їй здалося, ніби вона бачить якусь тичку, але коли Софі нарешті дочовгала до тієї тички, з’ясувалося, що це нижній кінець палиці. А на верхньому її кінці красувалося старе опудало, яке хтось пожбурив у чагарі. Софі підняла опудало. Замість обличчя в нього була зів’яла ріпа. Софі відчула до цього опудала якусь дивну симпатію. Вона не стала розбирати опудало на частини, щоби взяти собі ціпок, а застромила його між гілками. Тепер опудало хвацько височіло над кущем глоду, а обтріпані рукави на його тонких ручках-патичках майоріли на вітрі над парканом і торішнім сухостоєм.
— Ну ось, — сказала Софі. Власний надтріснутий старечий голос так її розсмішив, що вона раптом вибухнула деренчливо-скрипучим реготом. — Ні на що особливе ми з тобою вже не придатні, правда, друже? Може, якщо я прилаштую тебе там, де тебе бачитимуть, ти зможеш повернутися на своє поле.
Вона зашкутильгала далі, але тут їй спала на гадку одна річ, і вона повернулася.
— Якби я не була приречена на невдачу через своє родинне становище, ти б оце зараз ожив і допоміг би мені знайти своє щастя, — сказала вона опудалу. — Але однаково я бажаю тобі успіху.
Вона зробила ще декілька кроків, і її знов розібрав сміх. Що ж, мабуть, вона таки справді не сповна розуму, зі старими жінками це часто трапляється.
Ціпок собі вона знайшла десь через годину, коли присіла на горбок перепочити і поїсти хліба із сиром. З живоплоту в неї за спиною долинав якийсь шум: придушений вереск, а тоді відчайдушні ривки, від яких із глоду облітали пелюстки. Софі опустилася на кістляві коліна, спробувала зазирнути крізь переплетіння листя, квітів і колючок у гущавину живоплоту — і виявила у заростях худющого сірого пса. Пес потрапив у безвихідь: в обв’язаній навколо його шиї мотузці якимось чином заплутався міцний ціпок, і цей ціпок намертво застряг між двома гілками, так що пес ледве міг рухатися. Його знетямлені від страху очі дивилися просто в обличчя Софі.
Дівчиною Софі боялася собак. Навіть тепер, будучи старою бабою, вона досить-таки занепокоїлася, помітивши націлені на неї два ряди гострих білих зубів у вищиреній пащі звіра. Але тої ж миті Софі сказала собі: «Навряд чи в моєму теперішньому становищі варто перейматися такими дрібницями», — і намацала в кишені ножиці. Вона простягла руку з ножицями вглиб куща і спробувала розрізати мотузку на шиї пса.
Пес же зовсім очманів. Він сахнувся від неї, сіпнувся і загарчав. Але Софі й далі хоробро пиляла мотузку.
— Ти помреш від голоду або задихнешся, друже, — вимовила вона своїм надтріснутим старечим голосом, — якщо не даси мені розрізати цю мотузку. Взагалі-то я думаю, що хтось уже намагався тебе задушити. Напевно, саме тому ти так сахаєшся.
Мотузка була обмотана навколо собачої шиї надзвичайно туго, до того ж ціпок жахливо в ній позаплутувався. Софі довелася досить довго орудувати ножицями, поки нарешті мотузка розпалася, а пес звільнився з полону.