«Із чарівниками, одначе, завжди все дивно», — подумала Софі. А в цій кухні — чи то майстерні? — було напрочуд затишно і спокійно. Софі нарешті гарненько заснула і навіть почала посапувати.
Вона не прокинулася навіть тоді, коли на столі щось спалахнуло і пролунав приглушений гуркіт, а потім коротке негарне слово, що його Майкл поспішно проковтнув.
Вона не прокинулася і тоді, коли Майкл, облизуючи обпалені пальці, вирішив облишити чаклунство до ранку і вийняв із шафки хліб та сир.
Вона не ворухнулась, коли Майкл зі страшним грюкотом скинув її ціпок, тому що перегнувся через крісло, щоби дістати і підкинути у вогонь поліно, і навіть коли Майкл, зазирнувши у відкритий рот Софі, сказав у бік вогнища:
— У неї всі зуби цілі. Отже, це не Відьма Пустирищ.
— Якби це була вона, я би її не впустив, — сердито відгукнувся голос із вогнища.
Майкл знизав плечима, підібрав ціпок Софі та знову запобігливо поставив його на місце. Потім він не менш запобігливо підклав у вогнище наступне поліно і пішов спати кудись нагору.
Серед ночі Софі прокинулася від того, що біля неї хтось захропів. Вона не без роздратування підскочила — і зрозуміла, що хропіла вона сама. Софі здавалося, що спала вона не довше ніж хвильку, але за цю хвильку Майкл устиг зникнути і прихопив із собою лампу. Певна річ, учень чарівника навчається цього упродовж першого ж тижня. А вогонь у вогнищі тим часом уже майже згас. Він неприємно дрижав і потріскував.
У спину Софі повіяло холодним протягом.
Софі пригадала, що перебуває в замку чарівника, а також зненацька виразно усвідомила, що десь зовсім поруч, на столі, лежить людський череп.
Софі здригнулась і роззирнулася навколо, з натугою покрутивши задубілою старою шиєю. Однак довкола себе побачила лише темряву.
— А чому б це нам не зробити вогонь яскравішим?.. — проговорила вона.
Деренчливий голос пролунав нітрохи не голосніше, ніж потріскування вогнища. Софі здивувалася. Вона думала, що її голос луною прокотиться просторими залами замку. Зате поруч із нею виявився кошик дров. Софі простягнула руку і кинула у вогонь одне з полін, від чого у комин зметнувся вихор синьо-зелених іскор. Софі підклала у вогнище ще одне поліно і відкинулася в кріслі, не втримавшись, однак, щоб не зиркнути — таки справді дещо нервово — через плече, тому що багряні відблиски полум’я затанцювали на відполірованому до блиску черепі. Кімнатка виявилася зовсім крихітною. У ній не було нікого, крім черепа і Софі.
— Він уже обома ногами в могилі, а я — поки що тільки однією, — потішила себе Софі.
Вона повернулася до вогнища, в якому тепер палахкотіло яскраве синьо-зелене полум’я.
— Мабуть, у дереві була якась сіль, — пробурмотіла Софі.
Вона всілася якомога зручніше, поклавши вузлуваті ноги на коминкові ґрати, примостила голову в куточку крісла і почала сонно розмірковувати, що їй потрібно зробити вранці.
Однак Софі трохи відволікало те, що у вогні їй почало ввижатися чиєсь невиразне обличчя.
— Вузьке блакитне лице, — зашепотіла Софі собі під ніс, — дуже довге і вузьке, з тонким блакитним носом. Оті кучеряві зелені язички зверху — достоту волосся. А що, як я не піду, поки не повернеться Хаул? Гадаю, чарівники вміють знімати закляття. Оті багряні вогники внизу — зовсім як рот. Ну й страшнючі в тебе зуби, мій друже. А замість брів у тебе два зелені пучки полум’я…
Що найцікавіше, у всьому вогнищі було тільки два острівці жовтогарячого вогню — якраз під зеленими бровами, нібито очі, а посередині кожного з них яскріли багряні відсвіти. Софі ввижалося, що вони дивляться на неї, як справжні зіниці.
— З іншого боку, — вела далі Софі, дивлячись на жовтогарячі вогники, — щойно закляття буде знято, не встигну я й оком моргнути, як він з’їсть моє серце.
— А ти не хочеш, щоби твоє серце з’їли? — поцікавилося полум’я.
Софі не сумнівалася: з нею заговорило саме полум’я. Софі чудово бачила, як багряно-синій рот вогненного обличчя рухається у такт словам. Голос у нього був чимось схожий на голос Софі — такий же надтріснутий, як і в неї, до того ж у цьому голосі поскрипувало і стугоніло палаюче дерево.