— Та що ви кажете? — буркнула Софі.
— І до костюма пасує, — вів далі Хаул. — Ви прекрасно володієте голкою. Вам вдалося зробити цей костюм ще більш стильним.
— Гм-гм, — сказала Софі.
Хаул завмер, поклавши руку на клямку.
— Вам дошкуляє біль у кістках? — поцікавився він. — Чи, може, ви чимось засмучені?
— Засмучена? — перепитала Софі. — А чого б це мені бути засмученою? Хтось усього лише залив цілий Мандрівний Замок огидним желе із запахом тухлих яєць, оглушив весь Портхавен і так налякав Кальцифера, що бідолаха мало не зітлів на вуглик! Чому б мені бути з усього цього засмученою?
Хаул розсміявся.
— Нині мені, будь ласка, вибачте, — мовив він, повертаючи клямку червоним донизу. — Сьогодні мене хоче бачити король. Мабуть, мені до вечора доведеться протинятися в палаці, але коли я повернуся, то спробую щось вдіяти з вашим ревматизмом. І не забудьте передати Майклові, що заклинання для нього я залишив на столі.
Він посміхнувся Софі сонячною усмішкою і вийшов до кінгсберійських шпилів.
— Можна подумати, цього досить! — буркнула Софі, коли двері за чарівником зачинилися. Однак усмішка чарівника її неабияк злагіднила.
— Ну-ну, якщо його посмішка діє навіть на мене, то чому я дивуюся, що Марта сама не знає, чого хоче! — буркнула Софі.
— Перш ніж підеш, підкинь мені ще полінце, — нагадав Кальцифер.
Софі пошкутильгала до вогнища і поклала в нього ще одне поліно. Тоді вона знову пішла до виходу. Але тут зі сходів злетів Майкл, схопив зі столу рештки хліба і кинувся до дверей.
— Нічого? — запитав він Софі на бігу. У його голосі чулося збудження. — Я потім принесу свіжий. Я сьогодні маю одну дуже важливу справу, але до вечора повернуся. Якщо капітан прийде за заклинанням попутного вітру, то воно лежить на столі, там усе написано.
Він повернув ручку зеленим вниз і вискочив на вітряний схил, притискаючи шматок хліба до грудей.
— Побачимося! — гукнув він, і Мандрівний Замок проповз мимо, а двері зачинилися.
— Ну це ж треба! — у відчаї вигукнула Софі. — Кальцифере, а як відчинити двері, якщо в замку нікого немає?
— Тобі або Майклові відчиню я, — пояснив Кальцифер. — А взагалі, Хаул сам відчиняє двері.
Значить, якщо Софі піде, нікому не доведеться ночувати на вулиці. Вона не була впевнена, чи взагалі ще сюди повернеться, але зовсім не збиралася казати про це Кальциферові. Софі почекала, поки Майкл відійде далеко від Мандрівного Замку, щоби випадково з ним не перетнутися, і знову почовгала до дверей. Однак цього разу її зупинив сам Кальцифер.
— Якщо ти надовго, — сказав він, — залиш мені трохи дров у такому місці, щоби я міг до них дотягтися.
— Ти що, можеш сам брати дрова? — запитала Софі, від здивування забувши, що поспішає.
Замість відповіді Кальцифер простягнув блакитний язик полум’я, схожий на руку, на кінці розгалужений на зелені пальцеподібні відростки. Язик полум’я був не надто довгий; і не схоже було, що він сильний.
— Бачиш? Можу дістати майже до краю вогнища, — похвалився демон.
Софі склала перед вогнищем стосик дров, щоби Кальцифер міг дотягтися принаймні до верхніх.
— У жодному разі не підпалюй їх, доки не перенесеш за ґрати, — попередила вона і знову рушила до виходу.
Та не встигла вона дійти до дверей, як хтось постукав.
«Ну що за день! — подумала Софі. — Напевно, це капітан».
Вона взялася за ручку, збираючись повернути її вниз синім.
— Ні, це двері Мандрівного Замку, — сказав Кальцифер. — Але я не впевнений…
«Видно, Майкл за чимось повернувся», — вирішила Софі, відчиняючи двері.
На неї вирячилася голова з ріпи. Повіяло цвіллю. На тлі безкрайнього голубого неба метлявся подертий рукав, з якого стирчав кінець жердини. Він крутився, намагаючись зачепитися за Софі. Це було Опудало. Воно було зроблене з жердин і шмаття, проте живе, і тепер воно намагалося увійти всередину.
— Кальцифере! — заверещала Софі. — Додай замкові ходу!
Камені навколо дверного отвору заскреготіли і заскрипіли. Зеленувато-буре Пустирище стрімко метнулося назад. Дерев’яна рука Опудала стукнула по дверях, а тоді шкрябнула по стіні Мандрівного Замку — і раптом відстала. Опудало крутнуло другою рукою, здавалося, воно збиралося вчепитися за мур. Опудало прагнуло пробратися в Мандрівний Замок.
Софі різко зачинила двері.
«Це свідчить лише про те, як нерозумно вирушати на пошуки щастя, якщо ти найстарша дитина в сім’ї», — майнула думка в її голові. Адже це було те саме Опудало, яке вона сперла на живопліт по дорозі до Мандрівного Замку. Вона ще тоді якось там над ним жартувала. А тепер, так, ніби її жарти пробудили його до лихого життя, воно притяглося сюди і намагалося пацнути її по лиці. Софі підбігла до вікна подивитися, чи це одоробало все ще намагається пролізти в Мандрівний Замок.