Софі видавила із себе зачудоване:
— Он як?
— …Одначе закляття таке неймовірно сильне! І взагалі, це настільки сумно, — вела далі пані Ферфакс. — Мені довелося пояснити йому, що особа з моїми радше звичайними здібностями ніяк не може зняти закляття самої Відьми Пустирищ. Хаул — той міг би, але ж він, безумовно, не може його попросити, чи не так?
Тут Майкл, який уже давно нервово позирав на ріг будинку — бо якби звідти раптом з’явився Хаул, він би неминуче побачив їх із Софі, — зумів наступити на скакалку і зупинити її, сказавши:
— Гадаю, нам час іти.
— Ви впевнені, що не хочете завітати — скуштувати мого меду? — запитала пані Ферфакс. — Знаєте, я вживаю його майже в усіх своїх чарах! — і вона знову почала тріскотіти — цього разу про магічні властивості меду. Майкл і Софі цілеспрямовано подалися до хвіртки, а пані Ферфакс пливла за ними, не закриваючи рота і мимохіть випрямляючи стебла, прим’яті собакою. Тим часом Софі ламала голову, як би довідатися, звідки пані Ферфакс знає, що Летті — це Летті, і при цьому не засмутити Майкла. Пані Ферфакс, випрямляючи високий люпин, замовкла на мить, щоби перевести подих.
Софі рішуче її перебила:
— Пані Ферфакс, а хіба до вас не повинна була потрапити моя племінниця Марта?
— От пустунки! — вигукнула пані Ферфакс. Вона виринула з люпину, посміхаючись і хитаючи головою. — Так, ніби я не впізнаю свої власні медові чари! Я тоді так і сказала: «Я не хочу нікого тримати насильно, зате завжди готова вчити тих, хто сам хоче навчатися. Тільки-от, — сказала я їй, — жодих перевдягань. Або ти залишаєшся тут сама собою, або не залишаєшся взагалі». І все якнайкраще склалося, самі бачите. Ви точно не хочете почекати і запитати в неї самі?..
— Думаю, ми вже мусимо йти, — відповіла Софі.
— Ми мусимо вчасно повернутися додому, — додав Майкл, кинувши ще один тривожний погляд у бік саду. Він витягнув із живоплоту семимильні чоботи і поставив один із них перед хвірткою для Софі. — Цього разу я буду вас тримати, — попередив він.
Пані Ферфакс вихилилася з-над хвіртки, спостерігаючи, як Софі встромляє ногу в чобіт.
— Семимильники, — зауважила вона. — Уявіть собі, сто років їх не бачила. Напрочуд корисна річ для людини вашого віку, пані Ем-м-м… Я б і сама зараз не відмовилася від пари таких чобіт. Значить, це від вас Летті успадкувала чаклунські здібності? Не те щоб це обов’язково було сімейне, але не менш часто буває і…
Майкл схопив Софі за руку і смикнув. Обидва чоботи ступили на землю, і решта монологу пані Ферфакс зникла в черговому «шух!» і завиванні вітру. Наступної миті Майклові довелося впертися ногами в землю, щоб не врізатися в стіну Мандрівного Замку. Двері були відчинені. Зсередини долинало ревіння Кальцифера:
— Портхавенські двері! Хтось добивається в них, ще відколи ви пішли!
Розділ дев’ятий,
у якому в Майкла виникають клопоти із заклинанням
Як з’ясувалося, це був капітан.
Він нарешті прийшов за заклинанням попутного вітру — і його неабияк розсердило те, що йому довелося стільки чекати.
— Якщо я пропущу приплив, хлопче, — пригрозив він Майклові, — мені доведеться поговорити про тебе з чаклуном. Не люблю ледарів.
На думку Софі, Майкл поводився з ним аж занадто чемно, але сама Софі була надміру пригнічена, щоб утрутитися.
Коли капітан пішов, Майкл подався до столу супити брови над заклинанням, а Софі мовчки сіла штопати панчохи. У неї була лише одна пара панчіх, і її вузлуваті ноги протерли в них величезні діри.
Сіра сукня на цей час уже помітно обтріпалася і забруднилася. Софі подумувала, чи не наважитися вирізати з загиблого блакитно-срібного костюма Хаула найменш постраждалі від слизу клаптики, щоби пошити собі з них спідницю. Але на це вона все-таки не могла наважитися.
— Софі, — запитав раптом Майкл, піднімаючи голову від одинадцятої сторінки нотаток, — а скільки у вас племінниць?
Софі якраз дуже боялася, що Майкл почне задавати питання.
— Доживеш до моїх років, хлопчику, — відповіла вона, — втратиш лік. Надто вже всі вони схожі. Оці дві Летті, як на мене, могли би бути близнючками.
— Ой, та що ви, вони зовсім не схожі, — заперечив Майкл, чимало її здивувавши. — Ваша племінниця з Апер-Фолдинга зовсім не така вродлива, як моя Летті. — Він розірвав одинадцяту сторінку і заповнив дванадцяту. — Я радий, що Хаул не бачив моєї Летті, — вимовив він, почав тринадцяту сторінку й розірвав і її теж. — Коли пані Ферфакс сказала, що знає, хто такий Хаул, я мало не розсміявся. А ви?