— Тоді давай запитаємо Кальцифера, — запропонувала вона. — Кальцифере, хто…
Але і цього Майкл їй теж не дозволив.
— Ні, зачекайте. По-моєму, Кальцифер є частиною заклинання! Погляньте лише, як воно подається: «Навчи мене, скажи мені». Я спочатку подумав, що вчити треба череп, але це не спрацювало, отже, йдеться про Кальцифера.
— Ну, якщо тобі так не подобається все, що я говорю, розбирайся сам! — образилася Софі. — Я впевнена, що Кальцифер знає, хто розтрощив йому копито!
Кальцифер спалахнув.
— У мене взагалі немає ніг, не те що копит! Я демон, а не дідько! — з цими словами він забився під поліна, і весь час, поки Майкл і Софі обговорювали заклинання, було чути, як він там потріскує.
— Ото ще нісенітниці! — раз-у-раз бурчав Кальцифер.
На цей час заклинання вже неабияк заінтригувало Софі. Вона сховала свої блакитні спідничані трикутнички, витягла перо і папір і почала робити нотатки в тих самих кількостях, що й Майкл. До самого вечора вони з Майклом сиділи, невидющо втупившись у далечінь, гризли пера і закидали одне одного здогадами.
Типова сторінка нотаток Софі виглядала приблизно так:
Чи часник відлякує облудників? Я можу вирізати зірку з паперу і зробити так, щоби вона впала. Чи можна сказати про це Хаулові? Хаулу русалки більше до душі, ніж Кальциферу. Не треба думати, що в Хаула є добра воля. А в Кальцифера? І справді, де минулі роки? Чи не значить це, що котрийсь із цих сухих корінців має принести плоди? Посадити його? Поруч зі щавлем? У мушлі? Роздвоєне копито — майже у всіх копитних, крім коней. Підкувати коня часником? Вітер? Запах? Вітер від семимильних чобіт? Чи Хаул — диявол? Роздвоєні копита в семимильних чоботях? Русалки в чоботях?
Поки Софі все це писала, Майкл із не меншим розпачем запитував:
— А може, «вітер» — це вітрило? Повісити людину доброї волі на нок-реї? Але тоді це чорна магія…
— Давай-но повечеряємо, — запропонувала Софі.
Вони повечеряли хлібом і сиром, як і раніше, невидющим поглядом вдивляючись у далечінь. Врешті-решт Софі сказала:
— Майкле, заради всього святого, давай перестанемо висловлювати неймовірні припущення і спробуємо зробити точнісінько те, що там сказано. Де найкраще ловити падаючу зірку? На пагорбах?
— Портхавенські трясовини трохи рівніші, — відповів Майкл. — Тільки як? Падаючі зірки страшенно швидкі.
— Ми — теж, якщо ми будемо в семимильних чоботях, — нагадала Софі.
Майкл скочив на ноги, сповнений захвату і надій.
— Ви здогадалися! — вигукнув він і кинувся до комори по чоботи. — Ходімо спробуємо.
Цього разу Софі розсудливо прихопила із собою тростину і шаль, бо вже зовсім стемніло. Майкл узявся за клямку, щоби повернути її синім донизу, але тут сталося щось дивне. Череп на столі зацокотів зубами. А Кальцифер так і злетів аж під комин.
— Не хочу, щоби ви ішли! — заявив він.
— Ми ненадовго, — заспокоїв його Майкл.
Вони вийшли на вулиці Портхавена. Ніч стояла зоряна і ясна, Майкл і Софі на повні груди вдихали медвяне і п’янке, ледь прохолодне повітря. Однак не встигли вони пройти вулицю до кінця, як Майкл згадав, що вранці Софі було недобре, і почав турбуватися, чи не зашкодить нічне повітря її здоров’ю. Софі наказала йому не придурюватися. Вона хоробро постукувала ціпком, поки освітлені вікна не залишилися позаду; і тоді ніч раптом стала гулкою і всеосяжною, ще більш вогкою і прохолодною.
З Портхавенських боліт відгонило сіллю і сирою землею. Позаду іскрилося і тихесенько шелестіло море. Софі радше відчувала, ніж бачила, милі й милі простертої перед ними рівнини. Бачила вона лише смуги низького синюватого туману і бліді вогники на болотах, які тягнулися все далі і далі, зливаючись у сріблясту лінію там, де починалося небо. Ну, а небо займало всю решту простору. Чумацький Шлях скидався на смугу імли, яка піднялася з боліт, і крізь імлу мерехтіли яскраві зірочки.
Майкл і Софі стояли, тримаючи перед собою напоготові по чоботу, і чекали, поки котрась із зірок зрушиться з місця.
Десь через годину Софі довелося почати вдавати, ніби вона не тремтить, щоби не налякати Майкла.
А за півгодини озвався Майкл:
— Просто травень — не той місяць… Найкраще було б у серпні або в листопаді…
Ще через півгодини він стривожено запитав:
— А як же нам бути із мандрагорою?
— Давай спочатку з цим з’ясуємо, а тоді вже будемо далі думати, — відповіла Софі, зціплюючи зуби, бо боялася, що вони почнуть цокотіти.
Минуло ще трохи часу, і Майкл сказав:
— Софі, йдіть-но додому. Врешті-решт, це ж моє заклинання.