— Ви мене наразі ні про що не просили, — сказала вона. — Просто довели до відома, що я маю зробити.
— А ви це зробите, правда? — засяяв Хаул.
— Правда. Коли мені йти? — запитала Софі.
— Завтра після обіду, — відповів Хаул. — Майкл зображатиме вашого лакея. Король чекає на вас.
Хаул сів на табуретку і почав чітко і послідовно пояснювати, що Софі належить сказати на завтрашній аудієнції. Софі помітила, що тепер, коли все відбувалося так, як хотілося Хаулу, від його зеленослизового настрою не залишилося й сліду. Софі кортіло дати йому ляпаса.
— Я прошу вас залагодити дуже делікатну справу, — пояснював Хаул. — Мені треба, щоб король і далі давав мені дрібні замовлення на кшталт транспортних чарів, але не довіряв нічого такого, як пошуки його брата. Ви маєте сказати йому, як страшенно розлютилася на мене Відьма Пустирищ, а заодно розповісти, який я чудовий син, але так, щоби він зрозумів, що насправді я геть непутящий.
Хаул почав докладно все пояснювати. Софі обхопила руками пакунки і намагалася якнайбільше запам’ятати, але ніяк не могла відкараскатися від настирливої думки: «На місці короля я не втямила б ані слова з того, чого від мене домагається ця стара!»
Тим часом Майкл нависав Хаулові над ліктем, намагаючись розпитати його про хитромудре заклинання, а Хаул обмірковував нові делікатні подробиці того, що Софі мусила би сказати королю, і відмахувався від Майкла.
— Майкле, не зараз. А ще мені спало на думку, Софі, що вам може знадобитися деяка практика, для того, щоби не розгубитися в палаці. Нікому не потрібно, аби ви сконфузилися посеред аудієнції. Зачекай-но, Майкле. Тому я домовився про вашу зустріч із моєю старою вчителькою — пані Пентстеммон. Велична бабуся. У певному сенсі — величніша за короля. Так що до того часу, коли ви потрапите в палац, ви цілком освоїтеся з такими речами.
Та Софі вже шкодувала, що погодилася. Вона відчула невимовну полегкість, коли Хаул нарешті звернувся до Майкла.
— Ну, Майкле, а тепер твоя черга. Що там у тебе?
Майкл помахав глянцевим сірим папірцем і з понурою поспішністю став пояснювати, наскільки це заклинання практично нездійсненне.
Хаул, здавалося, був дещо здивований почутим, однак він узяв папірець і зі словами: «Ну, і в чому тут клопіт?» — розправив його і став уважно вивчати. Одна брова його піднялася.
— Спочатку я поставився до нього як до загадки, а потім спробував виконати все буквально, — пояснював Майкл. — Але впіймати падаючу зірку нам із Софі так і не вдалося…
— О боги! — вигукнув Хаул. Він розсміявся і змушений був прикусити губу. — Майкле, це ж зовсім не те заклинання, яке я тобі залишив. Де ти його знайшов?
— На столі, — знічено відповів Майкл. — У тій купі, яку Софі згребла біля черепа. Там не було жодних інших нових заклинань, тож я подумав…
Хаул підхопився і почав ритися в купі на столі.
— Софі завдає нового удару, — сказав він, розгрібаючи купу наліво і направо. — А мені слід було здогадатися! Ні, потрібного заклинання тут немає… — Він замислено побарабанив пальцями по бурому блискучому тімені черепа. — Твоя робота, друже? Підозрюю, що ти звідти. Впевнений, що й гітара теж. Гм… Софі, дорога…
— Що? — мовила Софі.
— Невгамовна стара дурепа, норовлива Софі, — сказав Хаул. — Чи правильно я припускаю, що ви повертали ручку на дверях чорним донизу і потикали туди свого довгого носа?
— Тільки палець, — з гідністю відповіла Софі.
— Проте двері ви відчиняли, — сказав Хаул, — і те, що Майкл сприйняв за заклинання, напевно, влетіло сюди саме тієї миті. Невже нікому з вас не спало на думку, що воно зовсім не схоже на звичайне заклинання?
— Заклинання часто дивно виглядають, — зауважив Майкл. — Ну, нехай… Але що це?
Хаул коротко реготнув.
— Про що тут говориться? Другу строфу напишіть самі. О Господи! — І він кинувся нагору. — Зараз я вам щось покажу! — крикнув він, затупотівши сходами.
— Думаю, вчора на трясовинах ми тільки змарнували час, — сказала Софі. Майкл похмуро кивнув. Софі бачила, що він почуває себе дуже по-дурному.
— Це я винна, — додала вона. — Я відчиняла двері.
— А що там було? — з цікавістю запитав Майкл.
Але тут Хаул збіг зі сходів.
— Щось я не знайшов тої книги, — пробурчав він. Тепер вигляд у нього був засмучений. — Майкле, мені не причулося, що ви із Софі ходили кудись ловити падаючу зірку?