— Авжеж, — сказав Хаул.
— Тоді поясніть мені, — попросила міс Ангоріан.
Хаул взяв у неї листок. Разом із листком він спробував заволодіти і рукою міс Ангоріан, тож виникла деяка боротьба. Міс Ангоріан перемогла і сховала руки за спиною. Хаул зворушливо усміхнувся і передав папірець Майклу.
— Ти поясни, — сказав він.
Обличчя Майкла, що ледь зашарівся, засяяло, як тільки він глянув на листок.
— Та це ж наше заклинання! О, а я вмію його виконувати — це заклинання збільшення, правда?
— Так я і думала, — з докором у голосі мовила міс Ангоріан. — Я хотіла би знати, що ви робите з цією річчю.
— Міс Ангоріан, — мовив Хаул, — якщо ви чули все, що про мене говорять, то маєте знати, що я захистив дисертацію про заклинання і чари. Ви так на мене дивитеся, ніби підозрюєте мене в чорній магії. Запевняю вас, за все своє життя я не виконав жодного заклинання.
Почувши таку відверту брехню, Софі не стрималася і фиркнула.
— Поклавши руку на серце, — додав Хаул, пославши Софі роздратований погляд, — запевняю вас, що це заклинання потрібне мені винятково з науковою метою. Воно дуже старовинне і рідкісне. Тому я й просив його повернути.
— Я й повернула, — жваво відреагувала міс Ангоріан. — Але перш ніж підете, чи не могли б ви віддати мені натомість той листок з домашнім завданням? Фотокопії коштують грошей.
Хаул охоче вийняв блискучий папірець, але тримав його так, щоб міс Ангоріан не могла до нього дотягтися.
— Отже, ці вірші, — сказав він. — Вони не дають мені спокою. Розумію, це смішно, але ніяк не можу згадати, що там далі. Це ж Волтер Релі, правда?
Міс Ангоріан кинула на нього нищівний погляд.
— Звичайно ні. Це Джон Донн, до того ж тут дуже відомий його вірш. У мене є збірка Донна, тож, якщо бажаєте, можете освіжити його в пам’яті.
— Якщо ваша ласка, — попросив Хаул — і з того, як він стежив очима за міс Ангоріан, коли та підійшла до стелажів із книгами, Софі зрозуміла, що в цю дивну країну, де мешкала сім’я Хаула, він вирушив саме за цими віршами.
Але Хаул не зміг подолати спокуси вбити одним пострілом двох зайців.
— Міс Ангоріан! — благально вигукнув він, окинувши поглядом контури її фігурки, коли вона потягнулася за книгою. — Чи ви б не погодилися піти повечеряти зі мною сьогодні ввечері?
Міс Ангоріан шпарко обернулася, тримаючи в руках грубу книгу. Вигляд у неї став іще суворіший.
— Не погодилася б, — відрізала вона. — Містере Дженкінс, не знаю, що вам доводилося чути про мене, але ви не могли не чути, що я усе ще вважаю себе нареченою Бена Саллівана…
— Ніколи не чув про такого, — перебив Хаул.
— Він мій наречений, — заявила міс Ангоріан. — Він зникнув кілька років тому. То що, ви хочете, щоб я прочитала вам цей вірш?
— Будьте такі люб’язні, — кивнув Хаул, нітрохи не знітившись. — У вас такий чарівний голос.
— Тоді я почну з другої строфи, — сказала міс Ангоріан, — бо перша у вас у руках.
Читала вона прекрасно — не лише мелодійно, але й так, що друга строфа збіглася за ритмом з першою, що, на думку Софі, було неможливим.
Хаул страшенно сполотнів. Софі бачила, що на його обличчі виступив піт.
— Дякую, — проговорив він. — Цього досить. Ви не мусите читати далі. В останній строфі йдеться про те, що навіть добра жінка неминуче є невірною, так? Я вже згадав. Ну й дурний же я. Авжеж, Джон Донн.
Міс Ангоріан опустила книгу і пильно подивилася на нього. Хаул змусив себе посміхнутися:
— Нам час іти. Ви точно не передумаєте щодо вечері?
— Не передумаю, — відповіла міс Ангоріан. — Ви добре себе почуваєте, містере Дженкінс?
— Краще нікуди, — відповів Хаул і потягнув Майкла і Софі за собою сходами вниз, а тоді у страхітливий безкінний екіпаж. Невидимі спостерігачі у навколишніх будинках, напевно, вирішили, що міс Ангоріан женеться за ними з оголеною шаблею, судячи зі швидкості, з якою Хаул запхав своїх супутників в екіпаж і рвонув з місця.
— Що сталося? — запитав Майкл, коли екіпаж із ревінням і скреготом помчав угору схилом, а Софі щосили вчепилася у сидіння. Хаул вдав, що не чує. Тому Майкл дочекався, коли Хаул зачинив екіпаж у сараї, і перепитав ще раз.