— Ще ні, — повідомила вона. — Це земля, з якої прибув чарівник Хаул. Ви знаєте чарівника Хаула, чи не так?
— Доводилося дещо чути, — збрехала Софі. — Він пожирає дівчат. Він такий же мерзенний, як і ви.
Однак по спині в неї пройшов холод — і навряд чи тому, що вони саме проминали фонтан. За фонтаном була площа, вимощена рожевим мармуром, а далі височіли сходи, що вели до палацу.
— Ось і палац, — сказала Відьма. — Ви впевнені, що зможете піднятися цими сходами?
— А ви хочете мені допомогти? — запитала Софі. — То поверніть мені молодість — і я по них бігцем вибіжу, навіть по такій спеці.
— Це було б зовсім не цікаво, — відрізала Відьма. — Ідіть. І якщо ви справді вмовили короля прийняти вас, то нагадайте йому, що його дідусь заслав мене в Пустирища — і я за це маю на нього зуб.
Софі у відчаї глянула на довжезні сходи. Принаймні на них не було нікого, крім вартових. З її сьогоднішнім щастям вона б анітрохи не здивувалася, якби саме зараз їй назустріч вийшли Хаул із Майклом. Та оскільки Відьма явно збиралася постояти внизу, аби переконатися, що Софі підніметься, Софі довелося дряпатися нагору. І вона знову пошкутильгала повз солдатів, з яких стікав піт, — пройшла геть усю дорогу, до самого входу в палац, і з кожним кроком ненавиділа Відьму все більше. Нагорі вона обернулася, важко сапаючи. Відьма нікуди не поділася, біля підніжжя маячіла її червонувато-коричнева постать із двома маленькими жовтогарячими фігурками поруч. Мабуть, Відьма очікувала, що Софі викинуть із палацу.
— Бодай би її, — кинула Софі спересердя. Вона прошкутильгала до стражників біля головного входу. Невдачі її просто-таки переслідували. Ніде поблизу не було й сліду ні Майкла, ні Хаула. І їй довелося сказати вартовим, що вона забула повідомити королю одну важливу річ.
Її пам’ятали. Софі пропустили всередину і передали лакеєві в білих рукавичках.
І не встигла Софі зібратися з думками, як механізм палацу знову запрацював, її знову стали передавати з рук у руки, поки вона не опинилася біля вже знайомих подвійних дверей і той самий прислужник у блакитному оголосив:
— Ваша Величносте, до вас знову пані Пендрагон.
«Немовби страшний сон», — подумала Софі, входячи в ту ж простору кімнату. Очевидно, їй не залишалося нічого іншого, крім як знову очорнювати ім’я Хаула. Клопіт був у тому, що після всього пережитого, та ще й знову зі страхом сцени на додачу, в голові в неї стало зовсім порожньо.
Цього разу король стояв біля великого столу в кутку і заклопотано переміщав по карті якісь прапорці. Він підвів очі і привітно промовив:
— Мені передали, що ви забули сказати дещо важливе.
— Так, — відповіла Софі. — Хаул говорить, що піде шукати принца Джастіна тільки тоді, якщо ви пообіцяєте видати за нього свою дочку.
«Що я таке плету? — жахнулася вона. — Він же звелить стратити нас обох!»
Король стурбовано глянув на неї.
— Пані Пендрагон, мушу вам сказати, що про це не може бути й мови, — сказав він. — Я розумію, що ви, мабуть, дуже турбуєтеся за долю сина, раз підштовхнули його до такої думки, але він же не може вічно триматися за материну спідницю. Крім того, я вже прийняв рішення. Прошу вас, сядьте. У вас надзвичайно втомлений вигляд.
Софі побрела до низького стільця, на який їй показав король, і впала на нього, чекаючи, коли ввійдуть вартові, щоб її заарештувати.
Король неуважно роззирнувся.
— Моя дочка тільки що була тут, — повідомив він. На превелике здивування Софі, він нагнувся і зазирнув під стіл. — Валеріє! — покликав він. — Валлі, вилазь. Ну, давай сюди, будь гарною дівчинкою.
Почувся якийсь шурхіт. За секунду принцеса Валерія вибралася з-під столу і зайняла сидяче положення, доброзичливо посміхаючись. Зубів у неї було чотири. Але вона ще не досить підросла, щоб мати на голові нормальне волосся: у неї був лише кружок тонесенького білого пуху над вушками. Побачивши Софі, принцеса просяяла, вийняла пальці з рота і схопилася за сукню Софі, щоби стати на ніжки. На сукні тут же розпливлася мокра пляма. Дивлячись Софі в очі, Валерія звернулася до неї з привітальними словами — судячи з усього, якоюсь таємною іноземною мовою.
— Ой, — сказала Софі, почуваючи себе останньою дурепою.
— Мені зрозумілі батьківські почуття, пані Пендрагон, — зауважив король.
Розділ чотирнадцятий,
у якому придворний маг страшенно застудився
До кінгсберійського входу в Мандрівний Замок Софі під’їхала в одній із королівських карет, запряженій четвериком коней. Карету супроводжували кучер, лакей і грум. Ескортували її шість королівських піхотинців із сержантом на чолі. Причиною такого шику була принцеса Валерія, яка вилізла Софі на коліна.