Однак семимильних чобіт у коморі не виявилося. Софі спершу не повірила своїм очам. Вона перешукала комору з верху до низу, зазираючи всюди, де тільки могла, але не знайшла нічого, крім звичайнісіньких відер і віників, а також другого запилюженого плаща.
— А щоб йому! — вигукнула Софі. Напевно, Хаул вирішив подбати про те, щоби Софі більше не могла всюди за ним потикатися.
Вона почала заносити все вигорнуте із закапелків добро назад у комору, і в цей момент у двері постукали. Софі, як звичайно, підстрибнула від несподіванки. Вона сподівалася, що відвідувач піде, так і не дочекавшись, що йому відчинять. Однак гість виявився надзвичайно наполегливим. Хто б це не був, він продовжував грюкати — або, може, радше з розгону кидатися на двері, тому що замість звичайного стукоту звучали розмірені глухі удари: бум, бум, бум. Минуло зо п’ять хвилин, одначе гупання не припинялося.
Софі подивилася на неспокійні зелені іскри — тільки вони і зраджували присутність Кальцифера.
— Відьма?
— Ні, — озвався Кальцифер з-під полін ледь чутним, приглушеним голосом. — Це двері замку. Хтось за нами біжить. Непогано біжить, тому що ми рухаємося доволі швидко.
— Опудало?! — запитала Софі, відчуваючи, що від самої цієї думки їй аж похололо у грудях.
— Плоть і кров, — сказав Кальцифер. Його здивоване блакитне обличчя трепетало майже попід самим комином. — Не знаю, що це, але воно понад усе прагне сюди ввійти. Мені здається, що воно для нас нешкідливе.
Оскільки розмірені глухі удари — бум, бум, бум — не припинялися, і це страшенно дратувало Софі, вона вирішила відчинити двері, щоби нарешті покласти цьому край. Та й, між іншим, їй стало цікаво, хто ж це такий упертий.
Почепити на місце другий запилюжений плащ вона так і не встигла, тому механічно накинула його на плечі й зашкутильгала до дверей. Кальцифер отетеріло витріщився на неї. Потім — уперше за увесь час їхнього знайомства — він схилив голову цілком добровільно. З-під кучерявих, зелених і палахкітливих язиків полум’я долинув тріскучий розкотистий регіт. Мимоволі замислившись над тим, на кого ж перетворив її Хаулів чарівний плащ, Софі відчинила двері.
Великий гончак відштовхнувся від схилу пагорба під скреготливою чорною кладкою Мандрівного Замку і приземлився прямісінько посеред кімнати. Плащ зісковзнув із плечей Софі, а сама вона поспішно позадкувала. Софі завжди побоювалася собак, а гончаки не з тих, на кого можна спокійно дивитися. Пес стояв поміж нею і дверима і не зводив із Софі погляду. Софі з жалем подивилася на валуни і верес, які пропливали внизу, не знаючи, чи варто їй кликати на допомогу Хаула.
Пес вигнув і без того вигнуту спину і з натугою звівся на довгі задні лапи. На зріст він зробився майже як Софі. Він напружено витягнув уперед передні лапи і спробував випростатися ще сильніше. Та коли Софі вже майже відкрила рот, щоби покликати Хаула, пес зробив неймовірне зусилля — і виструнчився, випрямившись на повний зріст. На якусь мить він перетворився на чоловіка у пом’ятому коричневому костюмі. Чоловік мав рудувате волосся і бліде нещасне обличчя.
— З Апер-Фолдинга! — видихнув людина-пес. — Люблю Летті… Летті послала… Летті плаче, страждає… Послала до вас… Сказала залишитися… — ще не договоривши, він зігнувся і зіщулився, а тоді зовсім по-собачому завив від розпачу і жалю. — Чарівникові не казати… — проскавучав він, а тоді відразу ж знову покрився хвилястою рудою собачою вовною.
Одначе цього разу він став іншим собакою. Тепер це був рудий сетер. Отож рудий сетер заметляв хвостом і зворушливо-благально подивився на Софі своїми серйозними і сумними очима.
— Ой, лишенько, — сказала Софі, зачиняючи за ним двері. — Здається, друже, ти втрапив у халепу. Це ж ти був тим колі, чи не так? Тепер я розумію, про що нам говорила пані Ферфакс. Ця Відьма просто напрошується, щоб її провчити! Але навіщо Летті послала тебе сюди? Раз ти не хочеш, щоби я говорила про тебе Хаулові…
Почувши це ім’я, пес тихо загарчав. При цьому він далі метляв хвостом і благально дивився на Софі.
— Добре, я йому не скажу, — пообіцяла Софі. Пес явно підбадьорився. Він підбіг ближче до вогнища, з осторогою зиркаючи на Кальцифера, і згорнувся коло самісіньких ґрат у сухоребрий рудий клубок.
— І що ти на це скажеш, Кальцифере? — запитала Софі.
— Це зачарована людина, — сповістив Кальцифер очевидну річ.
— Знаю, а от чи можеш ти зняти закляття? — Софі подумала, що Летті, як і всі інші, напевно, вже чула, що в Хаула в замку працює відьма.