— Мені потрібно мати тебе на оці, — прохрипів Хаул. Застуда все ніяк не минала. — Ходи-ходи, ходи-но.
А коли пес із помітною неохотою побрів на середину кімнати, Хаул додав:
— Щоб ви знали, пані Нишпорко, іншого костюма у ванній немає. І більше ніколи не смійте торкатися мого одягу.
Софі, яка збиралася непомітно прокрастися до ванної, зупинилася і стала дивитися, як Хаул ходить навколо людини-пса, то відкушуючи хліб із медом, то сякаючи носа. Софі здивувало, що Хаул робить одне і друге по черзі.
— Як вам моє маскування? — поцікавився він. Потім він кинув Кальциферові чорну хустинку, а тоді раптом почав падати на всі чотири кінцівки. І майже відразу ж зник. Підлоги торкнувся рудий сетер із розкішною хвилястою шерстю — абсолютно такий же, як і людина-пес.
Від несподіванки людина-пес геть очманів: гору взяли інстинкти. Шерсть на загривку піднялася сторчма, вуха зіщулилися і пес загарчав. Хаул охоче підтримав гру — а може, він просто відчував те саме. Два однаковісінькі сетери повільно крутилися по кімнаті і гарчали, люто дивлячись один на одного, настовбурчуючи шерсть і готуючись до бійки.
Софі схопила за хвіст того, який, на її думку, був людиною-псом. Майкл — того, який, на його думку, був Хаулом. Хаул дещо поспішно знову перетворився на себе. Отож Софі побачила просто перед собою високу темну постать і чимскоріше відпустила полу його камзола. Людина-пес, трагічно заглядаючи в очі Майклові, всівся прямо йому на ноги.
— От і чудово, — сказав Хаул. — Якщо я можу обдурити іншого собаку, то я можу обдурити і всіх інших. На похороні ніхто не зверне уваги на бродячого пса, який задирає ногу, проходячи біля надгробків, — він пішов до дверей і повернув ручку вниз синім.
— Почекайте, — покликала його Софі. — Якщо ви все одно йдете на похорон у подобі рудого сетера, чого ж було так трудитися і вдягатися в усе чорне?
Хаул підняв підборіддя, і це відразу додало йому шляхетності.
— Це з пошани до пам’яті пані Пентстеммон, — відповів він, відчиняючи двері. — Вона любила, щоб усе було продумане до дрібниць.
І він вийшов на вулиці Портхавена.
Розділ шістнадцятий,
у якому багато всілякого чаклунства
Минуло кілька годин. Людина-пес знову зголоднів. Майкл і Софі також вирішили попоїсти. Софі підійшла до Кальцифера зі сковородою.
— Чому б вам хоч раз не поїсти хліба з сиром? — буркнув Кальцифер.
Однак голову він таки пригнув. Софі саме прилаштовувала сковорідку на зелені кучеряві вогники, коли ніби нізвідки пролунав хрипкий голос Хаула:
— Тримайся, Кальцифере! Вона мене знайшла!
Кальцифер стрепенувся. Сковорідка підскочила і впала на коліна Софі.
— Мусиш почекати! — проревів Кальцифер, піднімаючись вгору, аж до самого комина, стовпом сліпучого полум’я. Але вгорі він раптом розплився, перетворившись на десяток пломінких блакитних облич, так, ніби його хтось сердито тряс, і запалав з голосним гортанним гуготінням.
— Значить, вони б’ються, — прошептав Майкл.
Софі облизала обпечений палець, а тим часом другою рукою зібрала зі спідниці шматочки бекону, не відводячи погляду від Кальцифера. Вогняного демона якась сила жбурляла з боку в бік. Його численні обличчя, зливаючись і розпливаючись, змінювали колір від темно-синього до блакитного, подекуди — блідо-волошкового і навіть майже білого. Часом у цих обличчях зринали то разки, то розсипи жовтогарячих очей, які на мить пригасали, а тоді ставали сріблястими і схожими на зорі. Нічого подібного Софі навіть уявити собі не могла.
Раптом щось пролетіло над головою, промайнуло, як вихор, і задзижчало так, що в кімнаті усе здригнулося і завібрувало. Щось інше рвонуло за ним услід з протяжним пронизливим зойком. Кальцифер раптом весь потемнів до синьо-чорного кольору, а в Софі від надзвичайно потужної магічної віддачі по спині побігли мурашки.
Майкл підбіг до вікна.
— Вони ж прямісінько отут!
Софі прошкутильгала до самого вікна. Магічний вихор підхопив половину з того, що було в кімнаті. Череп так сильно роззявляв рота, що аж колами скакав по столу. Сувої підстрибували. Нуртували чарівні порошки в склянках. Із полиці впала якась книга — і тепер лежала на підлозі розгорнута, її сторінки неспокійно ворушилися і шелестіли. З ванної у кімнату залітала ароматна імла, у кутку безладно бренькала Хаулова гітара. А Кальцифер вгорі метався дедалі відчайдушніше.
Майкл поклав череп у раковину умивальника, щоби він, бува, не впав на підлогу, а тоді відчинив вікно і вихилився назовні. Хоч що б там не відбувалося, воно було поза видимістю із замку, і це дратувало. З вікон і дверей будинків на протилежному боці вулиці повистромлювалися роззяви, тицяючи пальцями кудись угору. Софі і Майкл кинулися в комору, схопили два оксамитні плащі й накинули їх на себе. Софі дістався той із них, котрий перетворював власника на рудого чолов’ягу, і тільки тепер вона зрозуміла, з чого сміявся Кальцифер, коли вона кілька днів тому була одягнула другий із двох плащів. Майкл перетворився на коня. Але цього разу часу на сміх вони не мали. Софі ривком розчинила двері й вискочила на вулицю, причому за нею побіг і людина-пес, який чомусь ставився до всього, що відбувалося, надзвичайно спокійно. Майкл вийшов слідом, стукаючи неіснуючими копитами, а тим часом Кальцифер у вогнищі ставав із блакитного білим.